Люба дочекалася, поки піде чоловік, і виконала дивне доручення матері, після якого звичне сімейне життя вже не здавалося колишнім

Надвечір вона приготувала котлети й салат, хоча сама їсти не могла. Без п’яти сьома у дворі коротко просигналила машина — Микола завжди попереджав про повернення одним гудком. Він увійшов, вимив після майстерні руки до ліктів і сів за стіл. Запитав, чи дісталася теща, спокійно вислухав відповідь і швидко повечеряв. Жодних змін у його голосі чи рухах Оксана не помітила.

Саме ця звичайність збивала найбільше. Чоловік звично посунув до себе хліб, перевірив, чи досить солі, і не спитав, про що теща говорила перед від’їздом. Оксана ловила кожен погляд, чекаючи тривоги, але бачила лише втому після зміни. На мить їй здалося, що мати помилилася і таємниця годинника не має до Миколи жодного стосунку. Потім він повідомив про поїздку в гараж, і можливість залишитися самій виникла надто вчасно.

Доївши другу котлету, чоловік сказав, що з’їздить у гараж. Йому здалося, що потік сальник, а вранці автомобіль був потрібен. На зауваження про пізній час він відповів, що в боксі є світло й ремонтна яма, а іншої вільної години все одно не знайдеться. Велів дружині не чекати й невдовзі пішов, несучи сумку з інструментами.

З вікна Оксана простежила, як у салоні загорілося й згасло світло, а червоні задні ліхтарі звернули в бік шляхопроводу. Повернувшись на кухню, вона ще трохи постояла посеред кімнати. Потім підтягла табурет, піднялася навшпиньки й обома руками зняла годинник із цвяха. Корпус виявився несподівано важким. Усередині щось тихо зсунулося, коли вона поклала його циферблатом донизу на складений рушник.

Задню фанерну панель тримали чотири шурупи. Їхні шліци були забиті спресованим пилом. У коморі знайшлася викрутка з яскравою ручкою. Перший шуруп піддався відразу, другий довелося підчепити нігтем, третій так міцно прикипів, що зірваний метал прочертив на фанері світлу борозну. Оксана витерла долоні, знову натиснула на руків’я й один за одним звільнила всі кути.

Кришка не впала. Вона підчепила край і почула сухий тріск пилу, що відстав. Із корпусу війнуло старим мастилом і металом. За панеллю відкрилися латунні шестерні, пружина й тонкий стрижень маятника. Між механізмом і бічною стінкою, у вузькій щілині, лежав плаский паперовий фрагмент, укладений так акуратно, щоб не заважати ходу годинника.

Двома пальцями Оксана витягла половину чорно-білої фотографії. Її не розрізали — знімок колись розірвали руками, залишивши нерівний білястий край. На пожовклому папері виднілися дерев’яний ґанок із трьома сходинками й точені поручні. Оксана миттю згадала облуплене місце на верхній сходинці, хоча не бачила того будинку з раннього дитинства.

Перед ґанком стояла дівчинка років шести, у простій сукні й сандалях, взутих на босу ногу. Два тонкі хвостики стирчали в боки. Оксана впізнала себе за фотографією, яка багато років стояла в матері в рамці. Поруч був хлопчик, приблизно на рік старший: худий, у темних коротких штанях і розтягнутій майці. Він дивився в об’єктив спідлоба й не всміхався…