Люба дочекалася, поки піде чоловік, і виконала дивне доручення матері, після якого звичне сімейне життя вже не здавалося колишнім

Уранці звичні дії виконувалися самі собою. Чайник закипів, на сковороді зашипіли три яйця, ніж нарізав хліб. Оксана тим часом зіставляла роки. Дівчинці на знімку було шість, хлопчикові — близько семи. Тепер їй сорок два, чоловікові сорок три. Дати збігалися надто точно, щоб і далі переконувати себе у випадковій схожості.

Вона перевірила підрахунок ще раз, відраховуючи роки за подіями їхнього сімейного життя. Вік, час переїзду, розповідь чоловіка про дитинство — усе сходилося. Єдиною невідповідністю залишалося ім’я. Але саме ім’я найлегше змінити в документах і навчитися вимовляти без запинки. Шрам, обличчя й спільний знімок змінити було неможливо, тому хтось розірвав фотографію й сховав половини в різних місцях.

Микола помітив її мовчазність і спитав, чи не захворіла вона. Оксана сказала, що застудила спину біля відчиненого вікна. Він нагадав про зігрівальну мазь у тумбочці, квапливо допив чай і повідомив, що, можливо, затримається на станції: нічна зміна просила підстрахувати. Уже біля дверей він несподівано гукнув дружину. Вона сіпнулася так різко, що ледь не випустила сковороду, але чоловік лише нагадав про чорні шкарпетки, які знадобляться йому завтра.

Щойно двері зачинилися, Оксана вилила охололий чай і кілька разів набрала матір. Відповіді не було. Об одинадцятій прийшло повідомлення: Лідія Степанівна зайнята і зателефонує сама. Про годинник — ні слова. Тоді Оксана зателефонувала тітці Ганні. Та бадьоро розповідала про родинні справи, доки розмова не торкнулася причини материного приїзду. Після цього відповіді стали короткими й обережними.

Ганна сказала, що сестра відпочиває після дороги, а про важливу розмову треба питати в неї самої. Оксана навмання вимовила прізвище Черненко, яке чомусь спливло в пам’яті після безсонної ночі. На тому кінці одразу запала тиша. Тітка перепитала, хто це, потім поспіхом порадила племінниці не вигадувати дурниць і завершила розмову, пославшись на обід, що збігає з плити.

Після обриву зв’язку Оксана ще кілька хвилин тримала телефон біля вуха. Вона не знала, звідки саме взялося прізвище: можливо, колись почула його в дитинстві, а знайдений знімок виштовхнув забуте слово на поверхню. Важливішим було інше — Ганна впізнала його миттєво. Якби йшлося про випадкову людину, тітка не стала б змінювати тон і квапитися до звичної відмовки.

Цією відмовкою Ганна користувалася десятиліттями щоразу, коли не хотіла продовжувати. Оксана зрозуміла: прізвище влучило в ціль. Вона попросила в ательє два вільні дні. Олена Василівна, сувора на вигляд господиня й добра по суті жінка, лише уточнила, чи встигне майстриня закінчити сукню до четверга. Отримавши ствердну відповідь, відпустила її й веліла хоч трохи поїсти.

Чоловікові Оксана повідомила, що збирається навідати шкільну подругу Марину, чий чоловік справді нещодавно захворів. Брехня прозвучала переконливо, бо ґрунтувалася на справжньому дзвінку. Микола запропонував підвезти, але дружина відмовилася: дорога займе близько трьох годин, а їм із Мариною однаково доведеться довго розмовляти. Він не став наполягати, попросив повідомити про прибуття й повернувся до передачі про риболовлю…