Маля бідної покоївки заповзло до кабінету ватажка банди…

У суботу Андрій прокинувся близько сьомої. Після дощу у вікна лилося чисте ранкове світло. Він полежав, дослухаючись, і розрізнив жіночий сміх десь у глибині квартири. За шість років у цій квартирі йому не доводилося прокидатися під такий безтурботний жіночий сміх. Звук був незвичним і водночас напрочуд доречним, ніби саме його завжди бракувало вранці.

Накинувши темний халат, Андрій босоніж дійшов до кухні. Оксана стояла біля плити в його білій сорочці, підгорнувши рукави. Волосся лежало на плечах. Вона смажила омлет, тихенько наспівувала й час від часу оберталася до доньки з кумедною гримасою. Софія плескала долоньками по столику й заливалася сміхом.

Він затримався у дверях. Сонячне світло огортало жінку й дитину, лягало на стіл, на стільчик, на знайому кухню, яка тепер мала зовсім інший вигляд. Потім Андрій ступив усередину. Софія помітила його, радісно скрикнула й підняла руки. Він нахилився й поцілував її в маківку, не встигнувши подумати, чи можна.

Лише випроставшись, побачив погляд Оксани й зніяковів.

— Пробач. Я, мабуть, не мав би…

— Усе добре. Вона тебе любить.

Оксана помовчала й додала тихіше:

— І я люблю.

Андрій повільно підійшов до неї. Долоня лягла на теплу щоку. Він дивився на Оксану й уперше не намагався ні приховати почуття, ні дібрати формулювання, яке лишило б йому можливість відступити.

— Я думаю про вас постійно. На зустрічах, дорогою, коли слухаю доповіді. Їду з нарад, аби тільки встигнути до вашого відходу. Місяць тому в мене просто була ця квартира. Тепер я весь день чекаю повернення сюди.

У її очах заблищали сльози. Андрій продовжив, уже не сповільнюючись:

— Софія мені дорога так, як була б дорога рідна донька. Я люблю її. І тебе люблю, Оксано. Раніше я нікому такого не казав.

Вона слухала, а страх усе одно не відпускав. Надто багато вже одного разу обіцяло стати щастям, надто важко потім довелося підводитися.

— А якщо ти передумаєш? За місяць згадаєш, хто ти, і попросиш нас піти? Мені страшно прокинутися й зрозуміти, що нічого цього не було. Вдруге я не витримаю, Андрію.

Він похитав головою.

— Мені тридцять вісім, і нічого справжнішого за це я ще не відчував. Я не відмовлюся від вас.

Вони потягнулися назустріч одночасно. Оксана підвелася навшпиньки, Андрій схилився. Перший поцілунок вийшов обережним, майже несміливим. Із стільчика відразу долинули захоплені вигуки: Софія плескала в долоньки, задоволена тим, що відбувається. Вони всміхнулися, відсторонившись зовсім трохи, і лишилися стояти, торкаючись лобами.

— Омлет згорить, — прошепотіла Оксана.

— Нехай.

А внизу, через дорогу від будинку, стояв непримітний чорний автомобіль із тонованим склом. Чоловік за кермом стежив за парадним входом. Майже не відводячи від нього погляду, він зробив коротку позначку в блокноті…