Маля бідної покоївки заповзло до кабінету ватажка банди…

Розмова обірвалася. До третьої години ночі люди Ковальчука встановили, куди відвезли заручниць: до покинутого складського термінала біля затоки. До поліції Андрій не звернувся. У Бондаренка було надто багато зв’язків у силових структурах, щоб довірити їм цю операцію.

Із собою він узяв дванадцятьох найнадійніших бійців, які служили ще його батькові. Перед виїздом зупинився біля Романа. Тепер ішлося вже не про справи і не про розпорядження на випадок затримки.

— Якщо я не повернуся, забереш Софію. Знайди їй чесних, хороших людей, нехай росте якнайдалі від усього цього. Поклянися пам’яттю мого батька, що зробиш це.

— Клянуся, шефе.

О чверть на п’яту почався штурм. Зовнішню охорону знешкодили безшумно, всередину зайшли з трьох боків. На другому поверсі Андрій дістався до замкненої кімнати й ударом ноги розчахнув важкі сталеві двері.

Оксана сиділа прив’язана до дерев’яного стільця. Рот заклеєний, на вилиці свіжий синець. У кутку стояв візочок, і в ньому тихо схлипувала знесилена Софія. Вона судомно тримала в кулачках мамину кофтинку. Обидві були тут, в одній кімнаті, і до них нарешті можна було доторкнутися.

Андрій підійшов до Оксани, розрізав стяжки на руках, обережно зняв скотч. Пригорнув її до себе лише на мить.

— Пробач. Я поруч, я прийшов.

Потім підхопив Софію з візочка. Дівчинка відразу сховала носик у нього на шиї, стиснула пальчиками пальто. У цьому знайомому русі було стільки довіри, що від нього стало болючіше, ніж від вигляду перекинутого візочка й покинутої іграшки. Вона знову була на руках у людини, до якої тягнулася з першого дня.

У дверях з’явився Вадим Бондаренко. У руці він тримав револьвер.

Ще мить тому Андрій бачив лише звільнену Оксану й доньку, що притулилася до його шиї. Він дістався до них, зумів узяти малечу на руки, почув її дихання поруч. Але вийти вони ще не встигли. У дверному прорізі стояла озброєна людина, і все, заради чого Андрій приїхав сюди, як і раніше, лишалося в цій кімнаті разом із ним. Софія й далі трималася за пальто, нічого не розуміючи в небезпеці, що постала перед ними.

— Швидко дістався, Ковальчук. Тільки марно. Тут разом із ними й лишишся.

Він підняв зброю. Андрій не став вибирати й прораховувати. Лівою рукою прикрив Софію, повернувся, затуляючи Оксану собою. Постріл ударив у тісній кімнаті оглушливо. Куля ввійшла в ліве плече, під ключицю.

Його хитнуло. Він утримався і не розтиснув руки, що притискала дитину. Правою підняв пістолет і вистрілив у відповідь. Тієї ж миті Роман, який підоспів, дав чергу по Бондаренку. Той упав і більше не підвівся.

Андрій опустився на одне коліно. Сорочка швидко темніла від крові, сили відходили. Утримувати Софію ставало дедалі важче, і він звернувся до Оксани.

— Оксано, забери доньку. Ідіть зараз же!

Бійці вивели жінку, що плакала, з дитиною до броньованих автомобілів. За кілька хвилин склад охопило полум’я. Андрія доправили до приватної клініки, де за його життя кілька годин боровся хірург, старий друг родини Ковальчуків. Куля пошкодила верхівку легені; крові він утратив критично багато. Але лишився живий…