Маля бідної покоївки заповзло до кабінету ватажка банди…

Ще за два тижні Оксана з донькою майже переселилися до Андрія. Окремого великого рішення ніби й не було: у гардеробній з’явилися її сукні, у ванній — мигдальний крем. Для дитячої Андрій власноруч зібрав постійне дерев’яне ліжечко. Ці речі поступово займали своє місце, і пентхаус ставав спільним домом.

Роман раніше за всіх помітив, як змінився начальник. Той частіше всміхався, уважніше ставився до людей, швидше ухвалював рішення. У справах, утім, поблажок не з’явилося. Двоє постачальників спробували скористатися його новим настроєм і дістали таку жорстку відповідь, що того ж дня надіслали письмові вибачення. Андрій зберіг хватку; просто тепер знав, заради чого закінчувати роботу й повертатися.

У четвер помічник заговорив із ним без звичних обхідних формулювань:

— Одружися з нею, Андрію. Те, що вона для тебе означає, видно всім. І тим, хто за нами стежить, теж. Люди це серйозні. За нашими негласними правилами дружина перебуває під захистом сім’ї. На коханку такий захист не поширюється.

Андрій подивився на нього.

— Я вирішу. Найближчим часом.

Увечері він відчинив сейф за картиною. У сливовій оксамитовій коробочці на атласі лежала тонка срібна каблучка з чистим діамантом. Мати залишила її для жінки, яка колись навчить сина любити. Андрій дістав коробочку й переклав до шухляди столу, до батькових чоток. Часу, як йому здавалося, попереду ще було досить. Він не знав, наскільки помилявся.

У вівторок Оксана помітила чорний седан біля дитячого центру. Вона вела Софію за руку і, підійшовши до перехрестя, звернула увагу на тоноване скло машини навпроти входу. Наступного дня автомобіль стояв там само. На третій тривога стала такою сильною, що Оксана, залишивши доньку в групі, попрямувала до завідувачки.

Та вислухала її серйозно. У столі зберігалася картка з номером служби безпеки, яку Андрій залишив на крайній випадок. Завідувачка дістала її й зателефонувала. За сорок хвилин приїхав Тарас.

Він сфотографував номер седана й надіслав відомості аналітикам. Відповідь надійшла за дві години: машина значилася за підставною фірмою. Багато років у цієї компанії був лише один клієнт — клан Бондаренків.

П’ятнадцять років родини Ковальчуків і Бондаренків ділили вплив на морських шляхах і в портах. Їхній світ тримався на готовності будь-якої миті застосувати зброю. Вадим Бондаренко, старий і безжальний глава суперників, давно шукав, чим можна зачепити Андрія. У того не було ні дружини, ні дітей, ні близьких прив’язаностей. Тепер з’явилася можливість, якої ворог раніше був позбавлений.

Андрій діяв без зволікань. Викликав Оксану до офісу й сам пояснив: відтепер їхні з Софією пересування супроводжуватиме охорона. Водночас розпорядився терміново підготувати заміську резиденцію. Родину збиралися вивезти в неділю вранці. До призначеного від’їзду лишалося кілька днів, але спокійно прожити їх не вдалося.

У п’ятницю рівно о четвертій зателефонувала завідувачка. Андрій ледве розібрав перші слова: жінка говорила крізь ридання.

— Їх забрали… Оксану й Софію. Просто від входу. Візочок на дорозі перекинутий, ваш охоронець у машині, без свідомості. Тут тільки іграшка лишилася. Сірий слон…

Андрій повільно поклав слухавку. Він не закричав і не вдарив по столу. Обличчя стало нерухомим. Лють, що піднялася в ньому, не потребувала гучних слів; від неї все всередині зробилося гранично холодним і ясним.

Він приїхав до центру особисто. На мокрому асфальті лежав слон, якого колись сам вибрав для Софії. Андрій підняв його, стиснув у руці й відніс до машини. Іграшка лягла на панель приладів. Ще недавно маленькі пальчики чіплялися за це вухо, а тепер поруч із ним не було дитини.

— Бондаренка треба знайти. Даю дві години.

О восьмій вечора задзвонив телефон на столі для нарад. Андрій увімкнув гучний зв’язок. Вадим говорив улесливо, з погано прихованим тріумфом:

— Ну, здоров, Ковальчук. Десять років намагався зрозуміти, де в тебе слабке місце. І от знайшлося: покоївка з чужим немовлям. Три головні портові термінали перейдуть до мене до завтрашнього вечора — поверну їх живими. На рішення в тебе доба.

Андрій відповів так тихо, що кожне слово прозвучало окремо:

— Якщо ти завдаси їм бодай найменшої шкоди, Вадиме, якщо лишиш хоча б синець, я знищу весь твій рід. Від вашого прізвища нічого не лишиться…