Маля бідної покоївки заповзло до кабінету ватажка банди…
Наступні три дні принесли дому незвичний клопіт. Уже першого ранку на столі в Андрія лежав щільний аркуш із трьома пунктами. Роман пам’ятав: начальник любить папери, яких легко позбутися. Ковальчук переглянув список, обвів другий варіант і повернув помічникові.
Директорці «Сонячного зайчика» того ж дня зателефонував дуже ввічливий чоловік. Він згадав кілька прізвищ із піклувальної ради міського фонду й запитав, чи можливо переглянути чергу заради одного місця. До вечора відповідь уже надійшла: Софію готові прийняти.
На другий день через службовий вхід почали доставляти коробки без розпізнавальних написів. Охорона приймала їх мовчки. Біля пентхауса кожну доставку зустрічав особисто Андрій, і ця подробиця бентежила співробітників чи не сильніше за вміст посилок. Люди, які давно знали його звички, намагалися не розглядати начальника в ліфті.
На третій день він поїхав з офісу о четвертій. Так рано робочий день не закінчувався в нього, мабуть, років десять. О пів на п’яту ліфт піднявся на чотирнадцятий поверх. Андрій увійшов і побачив Оксану біля маленької кімнати поруч із кухнею, яка всі три роки її роботи стояла замкненою.
Вона трималася за дверний одвірок обома руками й дивилася всередину. Його наближення не почула. Андрій зупинився позаду й теж зазирнув через її плече. Раніше порожній паркет тепер ховав товстий килим м’яких пастельних відтінків. По ньому були розсипані маленькі білі хмаринки.
Біля стіни стояло світле дерев’яне ліжечко з відведеним пологом. Біля вікна — крісло-гойдалка, кремова подушка, плетений кошик із дитячими книжками. Вечірнє світло лягало на іграшки: довгоногого жирафа, в’язаного зайця, дерев’яних качечок на стрічці. На килимі чекала маленька теліжка з різнокольоровими кубиками. У кімнаті нарешті з’явилося місце для дитини, а не для її сховку.
Із ліжечка дивився великий сірий слон. Його посадили біля складеного пледа; хобот кумедно загинався, широкі оксамитові вуха так і просилися в долоньки. Єдину цю покупку Андрій вибрав сам. Усе інше можна було доручити Романові, але слона він захотів замовити особисто.
Оксана обернулася до нього, уже плачучи. Їй доводилося спиратися об стіну, щоб устояти на ногах.
На килим вона поки не ступала. Ще кілька днів тому її лякала думка втратити роботу через маленький матрац серед рушників. Тепер перед нею відчинили цілу кімнату. Вона бачила ліжечко, книжки, крісло біля вікна і не могла уявити, як віддячить за все це. Від радості й розгубленості було важко говорити, а сльози заважали роздивитися речі, приготовані для доньки.
— Андрію Павловичу… Пробачте, але я не можу прийняти таке. Це ж… Я не маю права.
До її спідниці доповзла Софія. Тримаючи тканину маленьким кулачком, вона з цікавістю дивилася в кімнату, на килим і яскраві іграшки. Мати поки стояла на порозі, і дівчинка теж лишалася поруч, ніби чекала дозволу.
— Я не зможу повернути вам ці гроші, — вимовила Оксана. — Навіть не уявляю, скільки тут усе коштує. Як я розрахуюся?
— Оксано, це приготовано для Софії…
