Маля бідної покоївки заповзло до кабінету ватажка банди…

Він сказав це спокійно, але так, що заперечення зупинилися в неї на губах. Потім обійшов жінку й опустився на одне коліно на новому килимі. Дивитися в її заплакане обличчя було важко. Говорити про конкретні рішення, зайнявши руки й дивлячись на речі, виявилося простіше для обох.

— За десять хвилин звідси працює «Сонячний зайчик». Я поговорив із керівництвом. Із середи донька може ходити туди постійно. У них є гранти для матерів, які працюють, тебе включили до програми. Суму, якої бракує, беру на себе. До цієї розмови не повертатимемося.

Він поправив слона біля пледа й продовжив тим самим тоном, яким раніше обговорював лише службові питання:

— Із наступного місяця отримуватимеш на тридцять відсотків більше. Оренда й суміш мають оплачуватися без вибору між ними. Якщо господар житла підвищить плату, скажеш мені. Із цим теж розберемося. Я вже вирішив, Оксано.

Вона уривчасто зітхнула. Гроші, садок, кімната — усе це неможливо було вмістити одразу. Ще недавно вона готувалася піти без розрахунку, аби тільки не розлучили з дитиною. Тепер їй пояснювали умови життя, про яке вона раніше не дозволяла собі навіть просити.

— Навіщо вам це, Андрію Павловичу? Чому саме нам?

Андрій підвівся й подивився на неї. Гарного пояснення в нього не було. Промову, яка виправдала б такий вчинок у його колишній системі правил, він однаково не зміг би вигадати.

— У мене є можливість допомогти. От я й допомагаю.

Оксана квапливо витерла щоки тильним боком долоні. Так звично й діловито вона прибирала зі столу випадкові краплі, ніби й сльози слід було якнайшвидше стерти, щоб нікого ними не затримувати. Андрій нахилився до Софії й обережно вивільнив край спідниці з її пальчиків.

— Можна я її візьму?

Мати кивнула. Він підняв дитину, переніс через поріг і посадив посеред килима. Софія на мить притихла. Під долоньками виявилося м’яко, довкола було багато незнайомих барв і речей. Потім вона помітила слона, і роздивлятися далі вже не захотіла.

До ліжечка малеча дісталася швидко. Вхопившись за прути, підвелася на ніжки й просунула руку всередину. Перша спроба не вдалася, друга теж. Андрій стежив за тим, як вона тягнеться, і лише з третього разу маленькі пальчики зімкнулися на сірому вусі.

Він дістав іграшку й передав дівчинці. Софія обійняла слона, притисла до себе й засміялася, показуючи два крихітні зубчики. Сміх наповнив кімнату, яка давно чекала на такий звук. Ні дорога обстановка, ні приготовані речі самі собою не могли зробити того, що зараз зробила ця радість.

Андрій лишився стояти. Від того ранку в коридорі минуло лише кілька днів, а захищати колишню замкнутість ставало дедалі важче. Йому вже не хотілося повертати відстань, яка раніше відділяла його від усіх інших. Однак назвати вголос те, що відбувалося з ним, він іще не міг.

Оксана підійшла ближче. Сльози спинилися; вона дивилася то на доньку, яка вткнулася в м’яке вухо, то на Андрія.

— Андрію Павловичу… — почала вона і після короткої паузи виправилася: — Андрію. Звідки у вас стільки доброти до нас?

Софія щось зосереджено белькотіла слонові й терлася щічкою об плюш. Він розтулив рота, але відповіді не знайшлося. Ні Оксані, ні собі, ні людям, звиклим бачити в ньому лише главу клану, він поки не зумів би пояснити власні дії. Певен був лише в одному: переривати те, що відбувається, він не хотів.

Тому Андрій лишився поруч і промовчав. Відчинена дитяча, жінка на порозі, щаслива чужа дитина на килимі вже належали його життю. Зачинити двері й знову вважати кімнату порожньою він більше не зміг би…