«Мамо, знайомся, це моя наречена…» Мати була шокована, коли подивилася на обличчя дівчини

Ноги ослабли. Вона вхопилася за руку Сергія, і той одразу повернувся до неї.

— Люба, що з тобою?

— Нічого. Усе добре, не хвилюйтеся.

Наталя намагалася всміхатися, приховуючи своє потрясіння. Вона силкувалася триматися, хоча ноги ледь слухалися. Перед нею стояла Оксана, і Наталя бачила ті самі риси обличчя, той самий погляд, навіть ту саму усмішку, що й у неї самої в молодості. Треба було опанувати себе й не показувати, що відбувається всередині. Максим підвів дівчину ближче.

— Мамо, це Оксана.

— Дуже приємно, — майже пошепки сказала Наталя.

Тиснучи простягнуту руку, Наталя відчувала, як тремтить її власна долоня, і намагалася триматися. Дівчина тепло всміхнулася й відповіла, що теж рада познайомитися. Разом з усіма Наталя пройшла до їдальні, до накритого столу.

За столом вона намагалася не дивитися на Оксану. Але варто було відвести очі, як погляд знову повертався до дівчини. Наталя не могла повірити, що двоє людей бувають настільки схожими. Схожість була перед нею, в обличчі гості, і не помічати її більше не виходило. Нарешті вона запитала:

— Оксано, скільки тобі років?

— Сьогодні двадцять виповнилося.

— То в нас ще й день народження! Вітаємо! — Сергій узявся розливати вино. — За це обов’язково треба випити.

Наталя підняла свій келих слідом за іншими. Двадцять. Стільки ж років минуло відтоді, як їй сказали, що її дитина померла. Вона дивилася на дівчину й не могла втримати в голові нічого, крім цього числа й разюче знайомого обличчя.

— Дякую, — сказала Оксана, усміхаючись.

Сергій перевів розмову на молодих:

— Розкажіть, як ви познайомилися.

— Ми в одному університеті навчаємося, — відповів Максим, із любов’ю дивлячись на Оксану. — Вона навчається на факультеті психології.

— Цікавий вибір. Давно цим захоплюєшся?

— З дитинства. Мені завжди хотілося зрозуміти, як улаштований людський розум.

Розмова тривала. Наталя слухала, але думки були далеко від бесіди про навчання. Вона все дивилася на Оксану, не в силі відвести погляд: перед нею ніби було віддзеркалення її власної юності. Дівчина відповідала Сергієві, а Наталя не могла перестати помічати риси, які так добре знала зі свого молодого обличчя.

— А ти що думаєш, Наталю? — звернувся до неї Сергій.

— Про що?

Вона здригнулася, помітивши, що чоловік дивиться з занепокоєнням.

— Про психологію.

— Так… Це дуже цікаво. Я завжди захоплювалася тими, хто вміє розуміти інших людей.

— Дякую, мені приємно, — сказала Оксана.

Наталя кивнула, відчуваючи, як стискається серце. Вона ще не розуміла, що відбувається, але їй здавалося: цей вечір змінить її життя. Ставлячи наступне запитання, вона намагалася говорити якомога природніше.

— А де ти виросла?

Оксана відповіла спокійно, лише погляд на мить став сумним:

— У притулку. У п’ять років мене всиновили…