Мати виставила доньку з квартири заради молодого нареченого. Сюрприз, який чекав на жінку після дзвінка три місяці потому

Мати була абсолютно твереза, зібрана й до краю зла.

— Збирай речі, — крижаним тоном кинула вона, стоячи у дверях Світланчиної кімнати, схрестивши руки на грудях. — Місяць тобі даю на збори. Знайдеш нормальну роботу й житло — вали на всі чотири боки. Не знайдеш — поїдеш в Антонівку. Там розберешся. Але тут ти більше не залишишся.

— Мамо… за що? Куди я піду? — Світлана сіла на ліжку, відчуваючи, як кімната починає плисти перед очима.

— Не мамкай! — різко гаркнула мати, і її обличчя спотворилося гнівом. — Я своє життя хочу пожити, зрозуміло тобі?! Двадцять років тебе на своєму горбі тягла, в усьому собі відмовляла! Досить! Сергій он, набагато молодший за мене, а я йому поруч із тобою старою перечницею здаюся з дорослою донькою на шиї! Ти мені особисте життя руйнуєш своєю присутністю!

— Та він же тебе просто використовує! Йому тільки квартира потрібна! — у відчаї вигукнула Світлана, схоплюючись на ноги.

— А ти ні? — мати криво всміхнулася, і в цій усмішці було стільки отрути, що Світлані стало страшно. — Ти вісімнадцять років мене використовувала, тягнула гроші, їжу, нерви. Іди вже. І щоб до вечора твоїх речей тут не було. Я передумала щодо місяця.

Світлана вилетіла з квартири, на ходу застібаючи куртку й закидаючи на плече важкий рюкзак, куди встигла накидати лише найнеобхідніше. Вона бігла, ніби за нею гналися демони.

Сходи. Бетонні прольоти. Облізлі поручні. Вона не бачила нічого довкола, крім розмитих плям від власних сліз, що застилали очі, і на першому поверсі з усього розмаху врізалася в когось високого й міцного. Незнайомець ахнув від несподіванки, важка паперова сумка з продуктами вислизнула в нього з рук і гримнула на брудну кахляну підлогу. На всі боки з глухим стуком покотилися великі червоні яблука.

— Та щоб тебе… — почав хлопець, потираючи забите плече, і раптом урвався. — Світлано?

Вона перелякано підвела голову, змахуючи сльози тильним боком долоні. Роман. Її колишній однокласник. Один із тих щасливчиків, у яких у житті завжди все в ідеальному порядку. Вчився блискуче, не вилазив зі спортзалу, завжди був оточений увагою найвродливіших дівчат у школі. Для неї, тихої трієчниці з вічними проблемами, він був істотою зовсім з іншої планети.

— Вибач, я випадково, — буркнула вона, ховаючи обличчя, і рвонула до важких металевих дверей під’їзду.

— Гей, зачекай, стій! — він у кілька стрибків наздогнав її вже на вулиці, м’яко перегородивши дорогу, і машинально сунув їй у руки дивом уцілілий пакет з яблуками. — Ти чого так гірко ревеш? Іспити завалила? Списки ж учора вивісили.

— Склала, — з викликом видихнула вона, дивлячись йому просто в очі. — Вступила. В інститут. На медичний, як і хотіла.

Вона сама не знала, яка сила змусила її так нахабно збрехати. Роман же чудово бачив у школі її вимучені оцінки, бачив, як вона годинами корпіла над підручниками з хімії та біології без особливого толку. Але зізнатися зараз у своєму повному провалі — означало остаточно розписатися в тому, що вона ніхто. Порожнє місце. Хай краще цей успішний красень думає, що вона теж чогось варта.

— О, круто! Вітаю! — щиро зрадів Роман, і його обличчя осяяла широка усмішка. — Я теж вступив, на юридичний, на бюджет пройшов. Слухай, таке діло треба відзначити! Давай до мене? У мене вдома нікого немає, мати в нічну зміну пішла, замовимо піцу.

— Не можу, — вона нервово відсахнулася, ніби від удару, сунула йому назад пакет і процідила крізь зуби: — Відчепися, мені ніколи.

Роман здивовано насупився, у його погляді майнуло нерозуміння, але сперечатися він не став. Лише знизав широкими плечима, розвернувся й повільно пішов назад у темний під’їзд — збирати розсипані по брудній підлозі продукти.

Світлана побрела алеєю в бік міського парку…