Мати виставила доньку з квартири заради молодого нареченого. Сюрприз, який чекав на жінку після дзвінка три місяці потому
— Та начхати я хотів на твої бали. Знайшла через що вбиватися. Я й сам, якщо чесно, ледь не завалив вступну історію, там комісія звіряча була. Ледве-ледве на прохідний бал проскочив. Поїхали додому, горе-студентко.
Мати Романа, Наталія Сергіївна, виявилася повною, затишною жінкою з найдобрішими очима й теплими руками, які пахли ванільним тістом і якоюсь забутою домашньою надійністю. Вона не стала лізти в душу з розпитуваннями, побачивши на порозі промоклу, тремтячу дівчину в чужій куртці. Просто мовчки відвела її до ванної, дала чистий одяг, а потім посадила за стіл, налила величезну кружку обпікаючого чаю з малиною, підсунула тарілку з рум’яними пиріжками й безапеляційно сказала:
— Їж давай, ні про що не думай. Схудла геть, самі очі на обличчі лишилися. Усі проблеми вирішуватимемо завтра.
Світлана слухняно жувала пиріжок і плакала. Гарячі сльози капали просто в чай, але їй було зовсім байдуже. Уперше за довгий, нестерпно довгий час вона сиділа на світлій, чистій кухні й почувалася в цілковитій безпеці. Тут її не вважали «помилкою».
— Знаєте… у мене ж бабчин дім є, — тихо сказала вона, трохи заспокоївшись і зігрівшись. — У селі Антонівка. Тільки він зовсім старий, розвалюється на очах. Мама казала, там дах сильно тече, піч давно розбита. Кому він такий потрібен? Хіба що знести.
— А що, як нам з’їздити й подивитися на нього на власні очі? — натхненно запропонував Роман, сідаючи навпроти. — Оцінимо масштаб катастрофи. Мамо, як гадаєш, візьмемо твою машину на ці вихідні? Моя розвалюха просілкові дороги після дощу просто не потягне.
— Бери, звісно, — кивнула Наталія Сергіївна, прибираючи посуд. — Тільки їдьте дуже обережно. Місця там глухі, дороги просілкові, після дощів могло розмити.
Уранці Роман із матір’ю спершу заїхали в хостел. Наталія Сергіївна рішуче наполягла на тому, щоб узяти із собою дільничного з найближчого відділку — знайомого її колеги. Ігор Борисович, побачивши поліцейську форму, зблід і без зайвих слів повернув Світланин рюкзак, паспорт, телефон і всі інші речі. Він навіть не намагався сперечатися — просто мовчки дивився в підлогу, поки Світлана тремтячими руками перевіряла, чи все на місці.
Лише після цього, з повним рюкзаком і відновленими документами, вони вирушили в Антонівку.
Село зустріло їх дзвінкою осінньою тишею й густим, терпким запахом прілого листя та вологої землі. Бабчин дім стояв на самій околиці вимерлого села. Видовище було сумне: стіни перекосилися від часу, частина шиферного даху провалилася всередину, вікна були наглухо забиті почорнілими дошками. Усередині, куди вони пробралися, насилу відімкнувши заіржавілий замок, пахло мишачим послідом, застарілою пліснявою й занедбаністю.
— Та вже, справи…
