Мати залишила кукурудзяні стебла зимувати край дороги, але син привіз робітників із косаркою

Вона сіла на підлогу біля скрині. Плакала майже нечутно, зовсім не так, як на похороні, ніби знову стала семирічною дівчинкою й знову почула мамине: «Не говори про нього, не треба. Татові боляче».

Узимку 1966 року сніг лежав уже з листопада. Семирічна Лариса вчилася в першому класі: до школи на центральній садибі радгоспу було чотири кілометри, дітей возив шкільний автобус. Олексій залишався з матір’ю. У грудні йому виповнилося п’ять.

Жили вони тоді в трьох дворах на відшибі. Пасічникові двори — так називали це місце за батьковим прізвищем, хоча на картах такої назви не було. Один будинок займала їхня сім’я: Андрій Романович Пасічник, Валентина Сергіївна й двоє дітей. У другому жили старі Ковтуни, третій стояв порожній. За кілометр до них селище вже закінчувалося. Лише у вісімдесяті вулиці дісталися до паркану, і Пасічникові двори стали останнім двором на селищній вулиці.

Батько працював механіком у радгоспі. У 1941 році його, дванадцятирічного, привезли сюди з матір’ю та сестрами в товарному вагоні й висадили в степу. Першу зиму сім’я провела в землянці. Лариса дізналася про це дорослою від тітки, батькової сестри: сам він про ті роки не розповідав. Тільки часом, дивлячись на хуртовину за вікном, неголосно бурмотів німецькою. Одне слово вона запам’ятала: «Шнеештурм». Снігова буря.

У середині січня Олексій закашляв, піднялася температура. Хвороба не здавалася тяжкою, але Валентина Сергіївна злякалася: на центральній садибі тієї зими у двох дітей був круп. Фельдшер приїздив до них раз на тиждень, і чекати мати не стала. Уранці вдягла сина, взяла Ларису — тій однаково треба було до школи — і сіла з дітьми в радгоспну полуторку Сергія Ковтуна. Він теж їхав на садибу.

Фельдшер послухав Олексія, дав мікстуру: звичайна застуда. Мати заспокоїлася. Пообідали в знайомої, потім вона купила в крамниці пряників і кожній дитині по льодянику. Близько третьої години дня Сергій повіз їх додому.

Сніг посипався, щойно виїхали за садибу. За снігом прийшов вітер, і невдовзі світ зник. На все життя Ларисі запам’яталася ця білизна. Біла. З усіх боків, згори й знизу. Біла, що ревла й гатила в скло кабіни. Сергій майже навпомацки тримався колії, поки біля лісосмуги не вперся в замет, вищий за капот. Двигун поревів і затих.

— Валентино, залишаємося тут. Почекаємо, поки вщухне, тоді підемо. Або Андрій нас шукати вийде.

У тісній кабіні спочатку було навіть затишно. Сергій за кермом, мати з Олексієм на колінах, Лариса збоку. Дітям дісталися пряники; Олексій то кашляв, то сміявся. Потім холод почав пробиратися всередину. Сергій намагався завести машину, але мотор не схоплював. Шибки зсередини затягувалися інеєм. Олексій уже не сміявся — тихенько скиглив. Мати мовчки торкалася його чола.

Через дві години стемніло. Буран усе не вщухав.

— Сергію, піду я, — сказала Валентина Сергіївна. — До дворів шістсот кроків, дорогою прямо. Побачу світло.

— Сиди, Валентино. Яке там світло, нічого ти не побачиш.

— В Олексія жар. До ранку тут не витримає. Треба йти.

Сергій довго її відмовляв, а потім запропонував іти разом. Але в нього боліло коліно, колись придавлене колодою. Таким снігом він не подолав би й ста кроків.

— Залишайся біля машини, — сказала мати. — Вщухне — підеш за нами.

Олексієві вона зав’язала шарф до очей, натягнула сірі саморобні рукавички з червоною латкою на пальці. Ларису поверх шапки закутала своєю хусткою.

— Ларисо, слухай уважно. За ліву руку мене тримай, Олеся понесу. Втомлюся — він сам піде, а ти візьмеш його за руку. Тримати міцно, нізащо не відпускати. Зрозуміла?

— Зрозуміла, мамо.

Щойно вийшли, вітер повалив їх. Мати підвелася сама, допомогла Ларисі встати, не випускаючи притиснутого до грудей Олеся. Далі Лариса йшла, тримаючись за її руку, провалюючись у сніг до пояса. Нічого не розрізняла. Вітер штовхав то збоку, то ззаду, і зрозуміти, де скінчилася дорога й почалося поле, було неможливо.

Через якийсь час мати зупинилася, важко дихаючи.

— Олесеньку, тепер ніжками підемо. Мамі відпочити треба. Ларисо, візьми брата.

Лариса вхопила його долоню крізь вовну. Рукавичка в рукавичці. Другу її руку тримала мати. Вони потяглися далі вервечкою в білій темряві: мати, донька, маленький Олесь.

Потім Лариса впала. Вона так і не згадала чому — чи то зачепилася за сніговий навис, чи не встояла під вітром. Обличчям уткнулася в сніг. Мати потягла її вгору, і, підвівшись, дівчинка виявила, що праворуч у неї тільки порожня сіра рукавичка. Вона стискала її щосили…