Медсестру хотіли викрити в поганій роботі, але прихована перевірка показала зовсім інше

— Дізнайся, — повторив Назар.

Наступні три дні зовні нічим не відрізнялися від звичайних. Наради, звіти, дзвінки, підписи, кошториси. Назар зайнявся харчуванням у третій клініці й з’ясував, що справа не в постачальнику, а в кухарці, яка після урізаної премії пересолювала страви майже демонстративно. Підписав договір на обладнання для другої клініки. Затвердив квартальний бюджет. Провів дві розмови з юристами.

Та між справами він знову й знову повертався думками в нічний коридор. До запаху антисептика. До хрипкого дихання старого. До того, як Ярина схилялася над зеленим зошитом, ніби розуміла: якщо вона не запише цих людей, їх не запише ніхто.

На третій день Тимофій поклав на його стіл тонку картонну папку. Найпростішу, з канцелярського магазину.

— Усе, що вдалося дізнатися без зайвого шуму.

Назар відкрив папку.

Ярина Мельник народилася в невеликому селищі далеко від великого міста. Батько працював водієм, пішов із сім’ї, коли вона була ще дитиною, поїхав на заробітки й більше не повернувся. Мати, Надія Семенівна, спочатку працювала на фермі, потім влаштувалася прибиральницею в місцеву поліклініку. Грошей майже не було, виручав город. Коли Ярині виповнилося чотирнадцять, мати померла від інсульту просто на роботі. Мила підлогу в приймальному відділенні, присіла навпочіпки й не змогла підвестися. Лікар був один на всю будівлю, допомога прийшла запізно.

Ярину забрала тітка. Житло тісне, чоловік тітки пив, сама тітка невдовзі тяжко захворіла. За кілька років Ярина фактично стала дорослою за двох — за себе й за молодшу сестру Лесю. У Лесі з дитинства були серйозні порушення руху. Спочатку ходунки, потім крісло. Потрібні були заняття, масажі, ліки, реабілітація. Усе коштувало грошей, яких ніколи не вистачало.

Ярина вступила до медичного коледжу на бюджет і вчилася відмінно. Одночасно працювала санітаркою в тій самій місцевій лікарні, де колись мила підлоги її мати. Той самий лінолеум, той самий запах хлорки, ті самі відра — тільки тепер це була не пам’ять, а її власна робота. Після коледжу вона влаштувалася у велику міську лікарню. Протрималася там п’ять років, потім перебралася ближче до великого міста, де можна було отримувати більше й де в Лесі лишалося більше шансів на лікування.

У «Вересі» Ярина працювала на півтори ставки. У вихідні підробляла доглядальницею у важких пацієнтів, інколи по десять-дванадцять годин поспіль. Лесі було двадцять два. Сестри жили в кімнаті гуртожитку: шістнадцять квадратних метрів на двох, спільна кухня на поверсі, спільний душ. Леся дистанційно навчалася на бухгалтерку й чекала квоту на операцію з корекції контрактури. Черга могла розтягнутися майже на рік. Платне лікування коштувало майже пів мільйона — сума для них не просто велика, а недосяжна.

У папці була фотографія із соцмережі. Ярина й Леся сиділи поруч на тлі стіни з вицвілими шпалерами. Ярина обіймала сестру за плечі. Леся усміхалася широко, відкрито, без звички до достатку, але з радістю людини, в якої поруч є своя.

Назар закрив папку й довго мовчав.

— Скільки вона витрачає на місяць? — спитав він.

Тимофій відкрив блокнот.

— За підрахунками Шевчука, перевитрата близько двадцяти двох тисяч за закупівельними цінами. Перев’язувальні матеріали, антисептики, недорогі препарати, витратники.

— Двадцять дві тисячі, — повторив Назар.

Щочетверга він обідав у ресторані, куди раніше ходив із Вірою. Вона любила там пасту з трюфелем. Після її смерті Назар продовжував приїжджати сам: сідав за той самий столик, замовляв ту саму страву, з’їдав половину, лишав щедрі чайові й їхав. Чотири таких обіди на місяць майже дорівнювали тому, що Ярина витрачала на людей без адреси й документів.

Вартість його звички виявилася майже рівною вартості її милосердя.

— Ризики для клініки реальні? — спитав він, хоч відповідь знав наперед.

— Реальні, — сказав Тимофій. — Якщо хтось після такої допомоги постраждає, претензії підуть до клініки. Документів немає, згод немає, офіційного обліку немає. Під ударом ліцензія, страховка, репутація.

— Розумію…