Медсестру хотіли викрити в поганій роботі, але прихована перевірка показала зовсім інше

Назар знову відкрив папку, подивився на фотографію, тоді закрив.

— Признач мені зустріч із нею. У третій клініці. У кабінеті Шевчука. Післязавтра зранку, після її нічної зміни.

— Шевчук має бути?

— Ні.

О сьомій тридцять ранку Ярина Мельник увійшла до кабінету заступника головного лікаря. Нічне чергування щойно закінчилося, і втома була видна в кожному русі: у блідості обличчя, у темних колах під очима, у тому, як вона трохи повільніше, ніж зазвичай, притримала двері. Вона чекала побачити Шевчука. Замість нього за столом сидів чоловік, якого вона не впізнала в першу секунду.

Потім її обличчя змінилося.

— Сергію Антоновичу?

— Назар Григорович Дорошенко, — сказав він. — Власник мережі «Верес».

Кров зійшла з її обличчя не миттєво, а поступово, ніби в кімнаті стало холодніше. Губи стиснулися. Пальці на ручці дверей побіліли. Вона зрозуміла все одразу. Назар бачив, як під утомою вмикається внутрішня зібраність: удар неминучий — отже, треба стояти рівно.

— Сідайте, Ярино Савеліївно.

Вона сіла навпроти. Спина пряма, руки на колінах, пальці зчеплені. Ні переляканої усмішки, ні спроби пом’якшити момент. Поза людини, яка готова прийняти наслідки.

— Ви розумієте, про що піде розмова?

— Думаю, так.

— Я бачив ваших нічних пацієнтів.

Вона на мить заплющила очі. Потім розплющила.

— Тоді мені, мабуть, нічого приховувати.

— Приховувати — ні. Пояснити — так.

— Я не стану виправдовуватися, — сказала Ярина. Голос був рівний, хоч і тихий. — Я порушувала порядок. Впускала людей без оформлення, використовувала матеріали клініки без дозволу, не вносила їх в офіційний журнал. Створювала для вас ризики й витрати. Я це розумію.

— І продовжували.

Вона вперше подивилася йому просто в очі. У погляді не було прохання. Не було виклику. Лише втомлена ясність.

— Дядько Петро із запаленою рукою не дійде до звичайного прийому. У нього немає документів, немає постійної адреси, посвідчення загублене. Щоб відновити, потрібні гроші, час і місце, куди прийде відповідь. У нього немає ні першого, ні другого, ні третього. У приймальному відділенні йому, може, оброблять рану, якщо буде вільна хвилина. А може, відправлять далі. За пару тижнів у нього може початися зараження. А в мене в шафі є антисептик, бинт і п’ять хвилин.

— Ви ризикуєте моєю клінікою.

— Так, — сказала вона одразу. — Тому я не прошу залишити мене на роботі.

Назар мовчав.

За вікном на підвіконня сіла маленька пташка. Постукала дзьобом по металу, змахнула крилами й зникла. Ярина навіть не повернула голови.

— Звільняйте, — продовжила вона. — Я знайду інше місце.

Він відкинувся в кріслі. Крісло Шевчука було нижче й жорсткіше за його власне, і Назар почувався в ньому незручно, ніби зайняв не тільки чуже місце, а й чужу роль. Перед ним сиділа жінка після дванадцяти годин на ногах. Жінка, яка майже не спала вночі, годувала незнайомих людей бутербродами зі свого пакета, дбала про сестру й усе одно не просила жалю. Вона не розповідала про тяжке дитинство. Не тиснула бідністю. Не торгувалася. Вона говорила точно, майже по-медичному: є людина, є ризик, є доступний засіб, є дія.

— Я не збираюся вас звільняти, — сказав Назар…