Медсестру хотіли викрити в поганій роботі, але прихована перевірка показала зовсім інше

— Звісно. Якщо потрібно буде щось уточнити, я доступний у будь-який час.

Він вийшов, зачинивши двері без звуку. Навіть у клацання замка він, здавалося, не хотів вкладати зайвої емоції.

Назар відкрив кадрову систему. Програма зависла, потім неохоче видала доступ. Картка співробітниці знайшлася швидко: Мельник Ярина Савеліївна, тридцять один рік. Медичний коледж, диплом з відзнакою. Стаж — дев’ять років. До «Вереса» працювала у великій міській лікарні, звільнилася за власним бажанням. Не заміжня. Адреса — гуртожиток на околиці. На фотографії з бейджа була темноволоса жінка з прямим поглядом і зібраним серйозним обличчям. Службовий знімок робив усіх однаково пласкими, тож зрозуміти з нього щось було неможливо.

Назар закрив картку й підійшов до вікна.

Жовтневий дощ стікав по склу косими нитками, ніби місто зовні хтось повільно стирав. На парковці блищали калюжі. Біля ґанку курила адміністраторка Раїса — він упізнав її за яскравим шарфом. Під навісом водій фургона з ліками перевіряв накладні, притискаючи папери до грудей від вітру.

Можна було викликати Мельник у кабінет, оголосити службове розслідування, тимчасово відсторонити, потім звільнити за всіма правилами. Можна було віддати справу Шевчуку, і той довів би її до кінця з бездоганною акуратністю. Усе виглядало б законно, чисто й правильно з погляду управління.

Та Назар надто давно керував людьми, щоб плутати пояснення з правдою. Коли питаєш прямо, людина дає версію. Коли дивишся сам, інколи бачиш те, чого у версії не буде.

Якщо Ярина справді крала або влаштувала приховану платну практику, розмова лише попередить її. Якщо вона не крала, то почне виправдовуватися, і відрізнити щирість від добре зібраного захисту буде важко. Назарові були потрібні не слова. Йому були потрібні власні очі.

Ідея, що прийшла йому в голову, виглядала безглуздо навіть для нього. Лягти у власну ж клініку під чужим ім’ям. Провести там пару днів як звичайний пацієнт. Подивитися на нічну зміну зсередини. Це нагадувало дешевий сюжет, у якому багатий власник переодягається й виходить до людей, щоб дізнатися правду.

Але після похорону Віри в Назара зсунулося уявлення про безглузде. Коли несеш по мокрій доріжці труну жінки, з якою прожив більшу частину життя, багато речей перестають здаватися неможливими. Вони просто стають дивними.

Він натиснув кнопку виклику помічника.

Тимофій Руденко працював із ним вісім років. Худий, стриманий, завжди зібраний так, ніби тримає в голові одразу кілька календарів і чужі запізнення. Назар цінував його не за привітність. Тимофій не був привітною людиною. Зате він умів мовчати там, де зайве запитання лише заважає, і ніколи не обговорював доручення з тими, кому знати про них не належить.

— Тимофію, мені потрібно лягти в третю клініку як пацієнт, — сказав Назар, коли помічник увійшов. — На два або три дні. Звичайне обстеження. Скарги на поперек. Головне — щоб персонал бачив перед собою не мене, а пересічну людину.

Тимофій відкрив блокнот і записав майже без затримки. Потім підняв погляд.

— На справжні документи оформлятися не можна. У системі одразу з’явиться власник.

— Тоді оформимо інакше. Нехай я буду Сергієм Антоновичем Лисенком. Направлення від терапевта, результати аналізів, стандартний пакет. Глибокої перевірки там не буде.

Тимофій помовчав. Він прекрасно зрозумів межі доручення. Йшлося не про підробку заради вигоди, а про внутрішню легенду в установі, що належала Назарові. Той і без жодних паперів міг увійти в клініку, відчинити будь-який кабінет і вимагати будь-який звіт. Документи були потрібні лише для того, щоб реєстратори, медсестри й охорона побачили звичайного пацієнта.

— Підготую до середи, — сказав помічник. — Направлення зробимо через першу клініку. Останні аналізи візьму ваші, бланки переоформимо. На реєстрації проблем не виникне.

— Дізнайся графік Ярини Мельник. Мені потрібна її ніч.

Тимофій кивнув.

— Вас можуть упізнати…