Мій рік в Азії: до яких традицій місцевих дівчат хлопець виявився абсолютно не готовим

— Звісно! Інакше втратиш обличчя. І я втрачу обличчя!

Я порахував. Виходило близько ¥15,000. Це майже 2000 доларів.

— Мей, це божевілля.

— Для тебе сім’я не важлива?!

— Важлива. Але ми зустрічаємося лише чотири місяці…

— У Китаї, якщо хлопець серйозно ставиться до дівчини, він поважає її сім’ю! Він дарує подарунки! Це наша культура!

Я спробував пояснити:

— У нашій культурі ми теж даруємо подарунки на свята. Але не ТАК. Не в таких кількостях. І не такі дорогі, якщо ми зустрічаємося недавно. У нас це не означає, що я тебе не поважаю. Просто інша культура.

— Отже, твоя культура не поважає сім’ю!

Ми розійшлися за тиждень.

Культурна прірва ширша, ніж здається

Після Мей я зустрічався ще з кількома дівчатами. Щоразу стикався з одним і тим самим. Свята для китайців — це СВЯТЕ. Це не просто привід повеселитися. Це спосіб показати повагу до традицій, до сім’ї, до партнера.

І кількість цих свят… я навіть не знав, що їх стільки існує! День Цінмін (вшанування предків), Свято драконячих човнів, Свято подвійної сімки (китайський День закоханих), Свято ліхтарів… І до кожного — свої ритуали, свої зобов’язання, свої витрати.

Я зрозумів: для них це природно. Їх так виховали. Для них дивно, коли людина НЕ хоче брати участь у всіх цих церемоніях. А для мене це було… задушливо.

На моїй батьківщині в нас теж є свята. Новий рік, Міжнародний жіночий день, дні народження. Але ми не перетворюємо кожне свято на обов’язковий ритуал із чітким списком дій і витрат. Якщо я забуду про традиційне весняне свято проводів зими — нічого страшного, приготую частування наступного разу. Якщо не встигну на свято літнього сонцестояння — ну й гаразд, не критично.

А в Китаї забути про важливе свято або не виконати «правильний» ритуал — це образа. Це втрата обличчя. Для дівчини, для її сім’ї, для тебе.

Третя спроба: Цзя і скандал у ресторані

Цзя була найвродливішою дівчиною, з якою я зустрічався в Китаї. Модель, працювала з кількома брендами, добре заробляла сама. Я думав: «Нарешті! Вона незалежна, у неї є свої гроші, вона не вимагатиме подарунків». Помилявся.

Ми зустрічалися місяць. Загалом було непогано. Але Цзя була… вимогливою. Примхливою.

Одного разу ми пішли в ресторан. Дорогий. Я заздалегідь забронював столик. Усе мало бути ідеально. Замовили страви. Я почав розповідати про плани на вихідні. Цзя слухала впіввуха, гортаючи стрічку в соціальних мережах.

— …тож я подумав, може, з’їздимо на Велику стіну? — закінчую я.

— Гм? А, так… Можливо…