Мільйонер підібрав на шосе брудну незнайомку, не підозрюючи, що її поява змінить цей вечір

Пауза вийшла надто довгою. Тарас скоса глянув на неї.

— Ніде, — нарешті вимовила вона.

— Як це — ніде?

— Так і є. Ніде.

У її голосі вперше прозвучали не лише безсилля, а й злість. Маленька, відчайдушна, мов іскра під мокрим снігом.

— Не хочете везти — висадіть. Я вас про допомогу не просила.

— Замовкни, — буркнув Тарас, міцніше стиснувши кермо.

Грубість знову вирвалася швидше за думку. Він говорив так, коли не хотів пояснювати, що йому ніяково. Не хотів визнавати, що чужа біда раптом зачепила його сильніше, ніж мала б. Йому не потрібні були ні безпритульні дівчата, ні їхні історії, ні проблеми, що могли потягнутися слідом. Його життя й без того було набите справами, боргами не грошовими, а нервовими, колишньою дружиною, сином, працівниками, постачальниками й постійним відчуттям, що всі чогось вимагають.

Далі вони їхали майже мовчки. Соня сиділа біля самих дверцят, ніби намагалася зайняти якнайменше місця. Пальці в неї поступово перестали тремтіти, але плечі лишалися напруженими. Тарас дивився на дорогу й час від часу помічав, як вона обережно оглядає салон, наче боялася торкнутися чогось зайвого й зіпсувати.

Він злився на себе за ці спостереження. За те, що помічає її худі руки. За те, що думає, скільки часу вона провела на холоді. За те, що починає гадати, від кого вона тікає, якщо взагалі тікає. Цікавість здавалася йому слабкістю, а слабкості він не терпів у собі найбільше.

Дім виринув із темряви раптово — величезною тінню за високим парканом. Особняк стояв на краю закритого селища, осторонь від шумних доріг і випадкових перехожих. Коли ворота відчинилися, Соня випросталася й подивилася на освітлені вікна так насторожено, ніби вони були не порятунком, а пасткою.

Тарас зупинив машину не біля головного ґанку, а поруч із невеличким гостьовим будиночком у глибині двору. З димаря підіймався слабкий димок: камін усередині вже розпалили заздалегідь.

Він вийшов, обійшов машину й кинув їй зв’язку ключів…