Мільйонер підібрав на шосе брудну незнайомку, не підозрюючи, що її поява змінить цей вечір

— Сідай, — коротко кинув він.

Дівчина не одразу рушила. Ніби перевіряла, чи не почулося їй. Потім повільно, незграбно, насилу розтискаючи закляклі пальці, відчинила дверцята. У салон вона не сіла, а майже впала, зачепившись рюкзаком за край сидіння. Тарас скривився раніше, ніж устиг себе спинити.

— Я ненадовго… дякую, що зупинилися, — пробелькотіла вона збивчиво, тремтячи так сильно, що слова ламалися на видиху.

— Мені байдуже, — сухо відповів він, повертаючи погляд на дорогу. — Тільки не здумай відключитися прямо тут. Потім салон чистити замучусь.

Вона різко підняла на нього очі. В них майнули і страх, і образа, і така відкрита розгубленість, що Тарас на мить відчув неприємний укол сорому. Фраза вийшла грубішою, ніж він хотів. Утім, майже одразу він смикнув себе: хотів чи не хотів — яка різниця? Він нікому нічого не обіцяв.

Дівчина промовчала. Тільки згорнулася, притиснувши руки до грудей, ніби намагалася втримати в собі останні крихти тепла. Машина знову рушила й швидко набрала швидкість. За вікнами не було нічого, крім снігу, чорної траси та рідкісних вогнів, що тонули в заметілі.

Мовчанка висіла між ними важка й незручна. Тарас терпів її кілька хвилин, потім усе-таки спитав:

— Як тебе звати?

— Соня, — тихо сказала вона. — Софія.

— Тарас.

Вона кивнула, ніби й це ім’я могло виявитися небезпечним, і знову відвернулася до вікна.

— Куди тебе везти, Софіє? — спитав він уже трохи м’якше, хоча сам цього пом’якшення майже не помітив. — Де живеш?