Мільйонер запропонував незнайомці фіктивний шлюб, але зустріч із його бабусею відкрила несподівану таємницю

Марина ще трохи дивилася на нього, потім спустила ноги з підвіконня, перейшла до столу й заварила собі чай. Сівши навпроти, вона обхопила чашку долонями — так само, як під час першої зустрічі в офісі.

— Мене забрали з дому в дев’ять років, — почала вона. — Я стільки разів прокручувала це в пам’яті, що гострий біль поступово зник. Залишився інший — тупий, постійний, до якого звикаєш, як до давньої хвороби. Мати пила. Не рідкісними запоями, а щодня, рівно й незмінно, ніби це була її робота. У дитинстві я вважала таке життя нормальним і думала, що в інших відбувається те саме.

Марина говорила спокійно, але Андрій відклав ложку.

— Потім я зрозуміла, що помилялася. Сусіди звернулися до соціальної служби, коли я цілий тиждень не з’являлася в школі. Удома не було їжі, а з одягу не лишилося нічого, у чому можна було вийти. Коли мене забирали, мати навіть не сперечалася. Вона стояла біля вікна й дивилася надвір, ніби те, що відбувається, її не стосується.

Марина вимовляла це майже рівно, без спроби викликати співчуття. Лише між фразами виникали короткі паузи, під час яких вона дивилася в темну поверхню чаю. Андрій не перебивав. Йому здавалося, що будь-яке поспішне слово прозвучить тут недоречно, а звичне втішання лише знецінить те, з чим дев’ятирічній дитині довелося одного разу впоратися на самоті.

Кілька митей Марина мовчала, гріючи долоні об чашку.

— У дитячому будинку бувало по-різному. Я не стану стверджувати, ніби кожен день там був жахливим, бо це неправда. Серед вихователів траплялися добрі люди, серед дітей — хороші хлопці й дівчата. Але було й те, про що важко згадувати. Головне правило засвоюєш швидко: не прив’язуйся. Якщо підпустиш людину близько, її втрата завдасть болю. Якщо нікого не підпускати, стає легше. Я обрала другий спосіб.

— А Лідія Петрівна?

Марина опустила очі.

— Вона була винятком. Інші дорослі любили повторювати, що в нас усе чудово і весь дитячий будинок — одна велика родина. Лідія Петрівна не намагалася прикрасити дійсність. Вона просто помічала мене. Не дівчинку з певної групи, не чергову вихованку у списку, а саме Марину. Увечері вона іноді сідала поруч і розмовляла зі мною. Про книжки, про незнайомі міста, про великий світ, якого я ще не бачила.

Марина ненадовго замовкла.

— Вона була директоркою й пропрацювала там ще рік після моєї появи. Потім зникла. Я не знала про хворобу й вирішила, що вона теж пішла від мене, як ішли інші. Лише в суботу зрозуміла, що сталося насправді.

Вона підвела голову.

— Андрію, я справді не знала, ким була твоя бабуся. Коли погоджувалася на шлюб, не мала жодного уявлення, що зустріну її. Це не план і не спроба скористатися тобою.

— Я знаю.

— Звідки?

— Я бачив твоє обличчя біля дверей спальні. Такого потрясіння неможливо зіграти.

Марина помовчала й повільно кивнула.

— Що сталося після випуску? — запитав Андрій.

— У вісімнадцять мені видали ключ від кімнати в гуртожитку на околиці, довідку про випуск із дитячого будинку й перелік організацій, де обіцяли допомогу. Я не звернулася до жодної. Просити я не вміла. Якщо чесно, досі майже не вмію…👉Продовження, натисніть на кнопку «Вперед» під рекламою👇👇👇