Молода дружина благала лікарів відключити багатого чоловіка від апаратів, ридаючи гіркими сльозами. Але стара санітарка стиснула руку пацієнта й ЗБЛІДЛА від того, ЩО він нашкрябав їй на долоні…

Зінаїда Петрівна повільно відпустила руку Віктора. Витерла свою долоню об халат. Подивилася на запальничку на тумбочці. Потім на жінку за склом.

Вона нічого не сказала. Поки що.

Зінаїда Петрівна відпустила руку Віктора Андрійовича. Її долоня палала, хоча палець пацієнта ледь торкався шкіри. Вона поправила простирадло, розгладила складку біля плеча. Металева спинка ліжка холодила пальці крізь тонкі рукавички. За склом Марія все ще говорила з лікарем, її голос то піднімався, то спадав, мов хвиля.

Медсестра взяла тазик із водою. Вода вже охолола. Вона вилила її в раковину біля стіни. Стік булькнув. Запах дезрозчину став сильнішим. Зінаїда Петрівна витерла руки одноразовим паперовим рушником із диспенсера.

Вона не подивилася в коридор. Не підвела очей на скло. Просто взяла запальничку з тумбочки. Метал ліг у кишеню халата звично. Важкий. Подряпини на корпусі чіпляли тканину. Тепер вона точно сховає її від Марії.

– Зінаїдо Петрівно, ви там надовго? – спитав лікар, прочинивши двері.

– Закінчила, – відповіла вона рівним голосом. – Можна заходити.

Марія увійшла першою. Підбори простукотіли по лінолеуму. Вона підійшла до ліжка, нахилилася над чоловіком. Дихання її було швидке. Пальці лягли на край ковдри, але не торкнулися руки.

– Вітю, – промовила вона тихо. – Я тут. Я все зроблю, як треба.

Віктор не відповів. Очі заплющені. Груди підіймалися й опускалися в ритмі апарата. Зінаїда Петрівна стояла біля раковини й мила руки. Вода текла тонким струменем. Вона не озирнулася.

Лікар щось записував у планшет. Екран світився синім. Марія дістала із сумки телефон. Екран блимнув. Вона швидко набрала повідомлення, сховала апарат назад.

Зінаїда Петрівна вийшла в коридор. Двері за нею зачинилися з м’яким клацанням. У кишені халата запальничка відтягувала тканину. Вона пройшла до кінця коридору, до вікна. За вікном темнів лікарняний двір. Ліхтар хитався на вітрі. Світло падало плямами на асфальт.

Чотири місяці тому все було інакше.

Того вечора в домі Савельєвих пахло смаженим м’ясом і свіжим хлібом. Стіл накритий на двох. Біла скатертина, важкі тарілки із золотим обідком. Віктор Андрійович сидів на чолі. Сорочка розстебнута на дві ґудзики. Він різав стейк ножем. Лезо шкребло по тарілці.

Марія навпроти. Сукня червона, обтислива. Волосся забране назад. Вона наливала вино в келихи. Вино темне, густе. Запах вишні й дуба.

– Знову робота до ночі? – спитала вона, не підводячи очей.

Віктор знизав плечима. Плече боліло після довгого дня на об’єкті. Він будував торговельний центр на околиці. Бетон, арматура, документи. Усе на ньому.

– Контракт горить. Підрядники тягнуть. – Він відклав ніж. Узяв келих. – Завтра поїду сам.

Марія кивнула. Усміхнулася. Усмішка була рівна, звична. Вона відрізала шматочок м’яса, піднесла до рота. Жувала повільно.

Віктор потягнувся по хліб. Рука зачепила запальничку в кишені штанів. Стара Zippo. Він вийняв її, клацнув кришкою. Полум’я спалахнуло. Сигарета лежала в попільничці. Він прикурив. Дим піднявся до стелі.

– Кинув би ти це, – сказала Марія. – Лікар казав.

– Лікар багато чого каже. – Віктор затягнувся. – Жити треба.

Він підвівся. Підійшов до вікна. За вікном темнів сад. Ліхтарі вздовж доріжки горіли жовтим. Його машина стояла біля воріт – чорний позашляховик, запилений після будівництва.

Марія прибрала тарілки в раковину. Вода зашуміла. Вона мила посуд руками, хоча була посудомийка. Пальці в піні. Вона говорила щось про рахунки, про нову сумку, яку бачила в магазині. Віктор не слухав. Думав про завтрашній день. Про те, як змусить виконроба працювати швидше.

Потім він відчув. Спершу в грудях. Тягар. Наче хтось натиснув долонею. Він поставив келих. Келих дзенькнув об стіл.

– Маріє…