Молода дружина благала лікарів відключити багатого чоловіка від апаратів, ридаючи гіркими сльозами. Але стара санітарка стиснула руку пацієнта й ЗБЛІДЛА від того, ЩО він нашкрябав їй на долоні…

Голос його сів. Вона обернулася. Очі великі.

– Що?

Він ступив до неї. Ноги стали ватяні. Підлога хитнулася. Запах мийного засобу з кухонної ганчірки раптом ударив у ніс. Він схопився за край столу. Пальці ковзнули по скатертині. Скатертина поїхала. Тарілка впала. Розбилася.

Марія кинулася до нього. Її руки обхопили його плечі. Він чув її голос – далекий, наче з-під води.

– Вітю! Вітю, що з тобою?

Він осів на підлогу. Коліна вдарилися об плитку. Холодно. Плитка була холодна. Запальничка випала з кишені. Покотилася під стіл. Метал дзенькнув.

Швидка приїхала за двадцять хвилин. Віктор пам’ятав сині мигалки за вікном. Пам’ятав, як його несли. Пам’ятав запах гуми нош. А потім – нічого.

У реанімації він опритомнів через два дні. Опритомнів усередині себе. Очі не розплющувалися. Руки не рухалися. Але чув. Усе чув.

Голоси лікарів. Кроки. Писк апаратів. І голос Марії.

– Він не хотів такого, – казала вона комусь. – Ми це обговорювали. Він завжди казав: якщо що, не тягніть.

Вона плакала. Сльози звучали щиро. Але Віктор знав цей тон. Той самий, що й коли вона просила грошей на нову машину. Той самий, коли казала, що втомилася від його вічних будівництв.

Він намагався ворухнути пальцем. Нічого. Язик лежав у роті мертвим шматком. Лише думки билися всередині черепа, мов птахи в клітці.

Дні тяглися. Медсестри міняли крапельниці. Зінаїда Петрівна приходила частіше за інших. Вона мовчала. Мила його. Перевертала. Одного разу він почув, як вона наспівує собі під ніс стару пісню. Тихо. Голос хриплуватий.

Він намагався. Щодня. Вказівний палець правої руки. Міліметр. Потім ще. Біль був пекельний. Наче кістка терлася об кістку. Але він рухав.

Сьогодні вийшло.

Зінаїда Петрівна повернулася до палати. Марія вже пішла. Лікар теж. У палаті було тихо. Тільки апарат дихав за нього.

Медсестра підійшла до ліжка. Взяла руку Віктора. Її долоня була тепла. Уже без рукавичок.

Вона нахилилася. Її подих пах м’ятними льодяниками.

– Я зрозуміла, – прошепотіла вона. – Не бійся.

Палець Віктора здригнувся. Він почав писати. Повільно. Літера за літерою.

Д
О
П
О
М
О
Ж
І
Т
Ь

Зінаїда Петрівна стиснула його руку у відповідь. Один раз. Міцно.

Вона дістала з кишені запальничку. Поклала її йому в долоню. Метал холодний. Знайомий.

– Тримайся, – сказала вона. – Я тут…