Молода дружина благала лікарів відключити багатого чоловіка від апаратів, ридаючи гіркими сльозами. Але стара санітарка стиснула руку пацієнта й ЗБЛІДЛА від того, ЩО він нашкрябав їй на долоні…

– голос лікаря з коридору.

– Майже, – відповіла вона, не обертаючись.

Марія продовжувала говорити. Тепер голосніше.

– Він упав удома. Після вечері. Лікар сказав – інсульт. Але я бачила, як він корчився. Казав, що йому зле. А тепер ось це. Я підписала все, що треба. Чому не можна просто перевести його в хоспіс, де не витрачатимуть гроші на цю апаратуру?

Лікар перебив м’яко:

– Бо закон. Ми не боги. І не кати. Поки мозок живий – ми зобов’язані надавати допомогу.

Зінаїда Петрівна взяла праву руку Віктора. Витерла між пальцями. Шкіра долоні була м’яка від довгого лежання. Раптом вказівний палець ворухнувся. Слабкий рух. Наче суха гілка на вітрі.

Вона подумала – судома. Таке траплялося.

Палець знову поворухнувся. Повільно провів по її долоні. Одна лінія. Друга.

Зінаїда Петрівна завмерла. Подих урвався. Вона нахилилася нижче, спиною загороджуючи ліжко від погляду з коридору.

Палець працював. Літера за літерою. З зусиллям, але чітко.

Я
П
Р
И
Т
Я
М
І

Палець зупинився. Потім продовжив.

М
А
Р
І
Я
Б
Р
Е
Ш
Е

Зінаїда Петрівна зблідла. Обличчя її стало сірим, як стіна за спиною. Вона стиснула руку пацієнта у відповідь. Один раз. Міцно. Не випустила.

Марія в коридорі підвищувала голос:

– Я його дружина! Я вирішую! Скільки можна тягнути?