Молоді вирішили уникнути свекрухи, щоб почати спокійне життя, але незабаром свєкор приніс тривожну новину

Олеся сиділа в кабінеті й знову, уже вкотре за ранок, дивилася на кільце. Воно не було зухвало дорогим, не впадало в око великим каменем, але в ньому було те, що для неї означало більше за будь-яку розкіш: спокійна впевненість. Кирило не намагався купити її згоду. Він ніби залишив на її долоні можливість повірити — без тиску, без поспіху, без красивих обіцянок, за якими зазвичай ховаються порожнеча й страх.

Вона обіцяла подумати. І чесно намагалася думати. Тільки думки весь час ішли не туди: до нічного озера, теплого пледа, його пальців, що обережно надягали кільце, і голосу, в якому не було ні гри, ні самовдоволення. Олеся ловила себе на тому, що вже не питає, чи варто їй погоджуватися. Вона питає лише, коли перестане боятися.

Увечері до неї мали прийти Кирило з Нікою. Олеся запросила їх на вечерю не тільки заради дітей. Їй хотілося, щоб тітка Люба подивилася на Кирила своїм проникливим, майже безжальним поглядом і сказала те, що зазвичай говорила без натяків. Одного Олесиного серця їй було мало: серце вже одного разу вело її туди, де потім доводилося збирати себе по частинах.

Стук у двері змусив її здригнутися. Вона швидко опустила руку з кільцем на стіл, ніби робила щось непристойне.

— Ти вирішила працювати так старанно, щоб точно виграти голосування? — пролунав голос Софії майже над самим вухом. — Не напружуйся так. Я вже поспитала людей, більшість схиляється до тебе.

Олеся повернулася до подруги не відразу. Вона ще була думками на березі озера й кілька секунд не розуміла, про яке голосування йдеться.

Софія, звісно, помітила кільце швидше, ніж Олеся встигла сховати руку.

— Ой, а це що таке? — Вона миттю подалася вперед, схопила Олесину долоню й ахнула. — Він зробив тобі пропозицію? Коли? Де? Ти погодилася? Весілля коли?

— Соню, тихіше, — Олеся спробувала забрати руку, але подруга тримала міцно. — Я поки нічого остаточно не сказала.

— Як це — не сказала? — обурилася Софія. — Чоловік хороший, вільним ось-ось стане, донька чудова, тебе любить, дітей твоїх приймає. Що тобі ще треба, щоб сказати «так»?

— Час.

— Час їй треба, — передражнила Софія, але без злості. — Лесь, іноді щастя треба брати, поки воно саме прийшло й не встигло образитися на твою нерішучість.

Олеся вже хотіла відповісти, але двері розчахнулися без стуку.

На порозі стояв Руслан.

Софія, яка не знала всієї правди, спочатку навіть усміхнулася, збираючись, мабуть, поділитися новиною. Але вираз обличчя Руслана змусив її замовкнути. Він дивився не на Олесю — на кільце. Обличчя його швидко наливалося темною злістю.

— Наша Олеся заміж виходить? — промовила Софія, не одразу зрозумівши, кому кидає цю фразу.

Руслан повільно перевів погляд на Олесю.

— За цього ремонтника?

— За нього, — відповіла Олеся раніше, ніж встигла злякатися власної різкості. — І він не «ремонтник», а хороший спеціаліст і власник прекрасної бази відпочинку. Хоча, чесно кажучи, ні перше, ні друге тобі знати не обов’язково.

— Власник бази? — Руслан коротко, зло розсміявся. — Та звідки в нього такі гроші? У таких людей гроші самі не з’являються. Може, когось із клієнтів обчистив?

Олеся піднялася з-за столу. Їй стало холодно не від його слів, а від того, як швидко в ньому оголилося дрібне, заздрісне, принизливе.

— З чого ти вирішив, що чесна людина не може заробити?

— Бо не дуже молода жінка з двома дітьми, іпотекою й непростою біографією навряд чи цікава забезпеченому чоловікові просто так.

Софія схопилася так різко, що стілець від’їхав назад.

— А що тут узагалі відбувається? — голосно спитала вона. — Руслане Андрійовичу, ви себе чуєте? Як ви розмовляєте з колегою? Із жінкою? І з якого дива ображаєте її нареченого?

— Не втручайтеся, Софіє.

— Я вам не «Софія» в такому тоні, а Софія Володимирівна. І я якраз втручуся, бо ви поводитеся по-хамськи.

Вона гордо виставила вперед уже значний живіт і зробила крок до Руслана так рішуче, що той мимоволі відступив.

— Вийдіть із кабінету. Нам працювати треба.

— Я взагалі-то у справі.

— Тоді надішліть документи через когось зі свого відділу, — сказала Олеся. — З вами я не маю наміру обговорювати ні робочі питання, ні особисті.

Руслан примружився.

— Подивимося. Не забувай, Олесю, у мене є деякі права.

— Боюся, твоїй новій дружині ці права не сподобаються, — тихо відповіла вона.

Він сіпнувся, ніби вона вдарила його. Потім різко розвернувся й вийшов, не зачинивши за собою двері.

Софія кілька секунд дивилася йому вслід, потім повільно повернулася до Олесі. На її обличчі вже не було ні веселого зацікавлення, ні весільного захвату.

— Лесь, — сказала вона обережно, — що це зараз було?

Олеся сіла назад за стіл. Сили ніби витекли разом. Вона машинально потягнулася до чайника в кутку кабінету, дістала з тумбочки дві чашки, хоча руки злегка тремтіли.

— Руслан — батько Петрика, — вимовила вона нарешті.

Софія застигла.

— Але ти ж казала…

— Я збрехала. Про красивий роман із людиною здалеку — усе вигадка. Мені було соромно. Боляче. Огидно від самої себе, від нього, від того, на що перетворилися ці чотири роки. Я не хотіла, щоб хтось знав, як принизливо зі мною вчинили.

Софія підійшла ближче й поклала долоню їй на плече.

— Чому ти не сказала мені? Я б підтримала тебе.

— Я знаю. Просто тоді мені здавалося, що якщо вимовлю правду вголос, вона стане ще страшнішою. А брехня дозволяла тримати обличчя. Дурно, мабуть.

— Не дурно, — тихо сказала Софія. — Боляче — не означає дурно.

Олеся підняла на неї очі.

— Пробач.

— За що? За те, що намагалася вижити як могла? Тільки пообіцяй: якщо з Кирилом раптом щось буде не так, якщо ми всі помиляємося, якщо тобі стане боляче, я дізнаюся першою. Не тоді, коли все закінчиться, а одразу.

— Обіцяю.

Софія кивнула і, ніби повертаючи собі колишній бойовий настрій, подивилася на кільце.

— Тоді слухай мене уважно. Із цим чоловіком не тягни занадто довго. Він, звісно, терплячий, але навіть хороші люди іноді втомлюються чекати біля зачинених дверей…