Молоді вирішили уникнути свекрухи, щоб почати спокійне життя, але незабаром свєкор приніс тривожну новину

Тієї ночі Олеся майже не склепила очей. Вона лежала, слухала, як за стіною тітка Люба перевертається уві сні, як у трубах шумить вода, як десь у дворі грюкають двері під’їзду, і знову прокручувала розмову з Вадимом. Він не відмовився. Не закричав. Не звинуватив її прямо. Але й радості в ньому не було.

Уранці був вихідний, і Олеся, не витримавши тривожної бездіяльності, затіяла прибирання. Вона витрушувала покривала, перемивала полиці, перекладала речі в шафі, хоча все вже давно лежало на своїх місцях. Їй треба було зайняти руки, інакше думки починали гризти зсередини.

Вадим не телефонував увесь день. Надвечір Олеся втомилася так, що сіла поруч із тіткою та її домочадцями перед телевізором, майже не розуміючи, що відбувається на екрані. Тітка Люба раз у раз косилася на неї, але запитань не ставила. У квартирі стояла липка, натягнута тиша.

Дзвінок у двері прозвучав так різко, що Олеся здригнулася.

На порозі стояв Вадим. Поруч із ним — його батько, кремезний чоловік із добрими, трохи втомленими очима, і жінка з холодно стиснутими губами. Олеся одразу зрозуміла: мати.

— Ну що, — весело промовив Вадимів батько, намагаючись розрядити ніяковість, — у вас наречена, у нас наречений. Будемо знайомитися по-людськи.

Мати Вадима, Віра Іллівна, зайшла до квартири так, ніби вже наперед знала: доброго тут чекати нічого. Вона ковзнула поглядом по Олесі, по тітці Любі, по столу, по фіранках, і від цього погляду Олесі стало не по собі. Але весілля все одно відбулося.

Після реєстрації молоді оселилися в батьків Вадима. Спочатку, поки Олеся продовжувала працювати, вона не так гостро помічала невдоволення свекрухи. Вранці йшла, увечері поверталася втомлена, вечеряла й намагалася не потрапляти Вірі Іллівні під руку. Але коли живіт став помітним і лікар відправив її в декрет, чужа квартира ніби стиснулася навколо неї.

Віра Іллівна не працювала й цілими днями була вдома. Вона вміла причепитися до всього. Олеся різала цибулю надто крупно, мила посуд надто голосно, неправильно розвішувала білизну, ставила чашки не туди, обирала собі одяг без смаку і взагалі, на думку свекрухи, поводилася так, ніби прийшла не в пристойну сім’ю, а на заїжджий двір.

Вадим із батьком ішли на роботу рано, поверталися пізно. Спершу чоловік хоча б вечеряв удома, але невдовзі почав затримуватися дедалі частіше. То із замовниками треба було зустрітися, то з приятелями посидіти, то просто відпочити після важкого дня. Олеся бачила його уривками: сонного вранці, втомленого вночі, роздратованого, коли вона намагалася поговорити.

Самотність виявилася тяжчою, ніж вона очікувала. Щоб не слухати нескінченні зауваження Віри Іллівни, Олеся стала надовго виходити гуляти. Вона брела дворами, сиділа на лавках, заходила в магазини без особливої мети й поверталася лише надвечір, коли можна було одразу зачинитися в кімнаті.

На останніх місяцях вагітності сон майже зник. Однієї ночі Олеся підвелася з ліжка й підійшла до вікна. У дворі було темно: ліхтар під вікнами не світив, і з дванадцятого поверху земля здавалася чорною нерухомою водою. Десь унизу грюкнули дверцята машини, хтось пройшов доріжкою, але розгледіти було неможливо.

Їй захотілося гарячого чаю. Простого, слабкого, з лимоном. Здавалося, якщо вона посидить на кухні п’ять хвилин, зігріє долоні об чашку й подихає парою, то тривога відступить. Але Олеся не наважувалася.

Першого разу, коли вона вийшла вночі на кухню, Віра Іллівна з’явилася у дверях майже одразу, ніби не спала, а чатувала.

— І чого тобі не лежиться? — прошипіла вона, запахуючи халат. — Вадима підстерігаєш? Скандалити зібралася, так? Він працює з ранку до ночі, йому відпочивати треба, а не твої з’ясування слухати.

— Я не збиралася скандалити, — розгубилася Олеся. — Я просто прокинулася. Хотіла чаю випити.

— Чаю? Серед ночі? У твоєму стані? Ти про дитину взагалі думаєш? Навіщо їй зайва рідина? Вночі спати треба, а не по квартирі швендяти.

На шум вийшов Петро Степанович, батько Вадима. З усієї родини тільки він ставився до Олесі по-доброму, без прихованої насмішки й роздратування.

— Віро, ти чого розійшлася? — спитав він сонним, але невдоволеним голосом.

— А ти подивися, хто тут блукає, — тут же відповіла дружина. — Чаю їй заманулося.

— І що такого? Води шкода?

— Не води мені шкода, а дитину. І тебе шкода. Тобі рано на роботу, а вона всіх будить.

Петро Степанович потер обличчя долонею й усміхнувся без радості.

— Мене не Олеся розбудила. Мене твій голос підняв. Раз уже встав, теж чаю вип’ю. Ходімо, доню.

Олеся ледь не розплакалася від цього простого слова. Доню. У чужій квартирі, де вона почувалася зайвою річчю, воно прозвучало несподівано тепло. Вона кивнула й пішла за ним на кухню.

Віра Іллівна стиснула губи так сильно, що обличчя стало зовсім жорстким, і пішла до себе.

Петро Степанович закип’ятив чайник, дістав чашки, поставив на стіл цукорницю.

— Вадима знову немає? — спитав він, коли вони сіли.

— Немає, — тихо відповіла Олеся. — А йому вранці вставати.

— Дорогу знайде, — похмуро сказав свекор. — Уже дорослий.

Після тієї ночі Олеся зрозуміла, що в цьому домі в неї є хоча б одна людина, здатна заступитися. Але більше ночами намагалася не виходити. Вона терпіла спрагу, безсоння, тривогу, тільки б знову не зустрітися в темному коридорі з холодним поглядом Віри Іллівни…