Молоді вирішили уникнути свекрухи, щоб почати спокійне життя, але незабаром свєкор приніс тривожну новину

На порозі стояв Петро Степанович.

Олеся так розгубилася, що кілька секунд просто дивилася на нього, не знаходячи слів. За ці роки він ніби зменшився, зсутулився, посивів іще сильніше, і тільки очі залишилися колишніми — втомленими, добрими, винуватими.

— Здрастуй, Олесю, — промовив він тихо. — Можна ввійти?

— Так, звісно, проходьте.

Вона відступила вбік, пропускаючи його до передпокою. Петро Степанович зняв взуття, ніяково покрутив у руках кепку й пройшов до кімнати. Мирон сидів за столом, але, побачивши незнайомого літнього чоловіка, одразу випростався.

— Це хто? — спитав він насторожено.

Олеся не встигла відповісти. Петро Степанович сам подивився на хлопчика й із таким болем на обличчі промовив:

— Я твій дід, Мироне. Якщо ти дозволиш мені так називатися.

Мирон насупився. У його дитячому погляді раптом з’явилося щось доросле, майже суворе.

— А де ви були раніше?

— Мироне, — тихо зупинила його Олеся. — Не зараз. Постав, будь ласка, чайник.

— Чому не зараз? — хлопчик ще кілька секунд дивився на Петра Степановича, потім усе-таки підвівся. — Гаразд. Тільки я все одно хочу знати.

Коли він вийшов на кухню, Олеся й Петро Степанович залишилися вдвох. Чоловік сів на край крісла, ніби боявся зайняти в її домі надто багато місця.

— Я розумію його питання, — сказав він, не підводячи очей. — І розумію, що не маю права ображатися. Ти теж можеш спитати те саме. Де я був? Чому відвернувся? Чому дозволив тобі самій піднімати внука?

— Я не тримаю на вас зла, — відповіла Олеся після паузи. — Правда. Ви нічого мені не винні.

Він різко підняв голову.

— Винний. Ще й як винний. Ти була дружиною мого сина. Ти мати мого внука. Я знав, що тобі важко, знав, що поруч із тобою тільки тітка, і все одно зник. Цього не виправдати.

Олеся опустилася на диван навпроти. Вона думала, що ця зустріч, якщо колись станеться, викличе в ній образу, злість, бажання дорікати. Але натомість відчувала тільки втомлений сум. Надто багато років минуло. Надто багато вже перегоріло.

— Чому? — спитала вона нарешті. — Тільки чесно.

Петро Степанович провів долонею по обличчю.

— Віра. Після похорону вона ніби втратила розум. Спершу плакала, потім мовчала, потім почала повторювати, що Вадим загинув через тебе. Мовляв, якби не ти, він не купив би машину, не поїхав би того вечора, не опинився б на тій вулиці. Я намагався говорити з нею, пояснювати, що це маячня, що винен п’яний водій, що ти сама втратила чоловіка. Але вона не чула.

Олеся стиснула пальці на колінах. Так ось чому. Вона багато разів намагалася уявити, що могло статися в тій родині після смерті Вадима, але такої сліпої, жорстокої логіки навіть не очікувала.

— Коли я сказав, що хочу бачити Мирона, — продовжив Петро Степанович, — вона кинулася до вікна. Стала на підвіконня й сказала, що ступить униз, якщо я переступлю поріг твого дому. Я злякався. Хоч би якою вона була важкою, навіженою, злою на язик, я прожив із нею все життя. Любив її, мабуть. Або звик так сильно, що любов від звички вже не відрізняв.

Він замовк. Із кухні долинув шум води, Мирон дзенькнув чашками, навмисне гучніше, ніж зазвичай, ніби хотів нагадати, що чує кожне слово.

— А зараз? — спитала Олеся. — Що змінилося?

— Віри більше немає, — тихо сказав він. — Тепер нікому забороняти мені приходити. І нікому погрожувати. Я не одразу наважився. Довго ходив навколо вашого будинку, дивився на вікна, думав: чи маю я право з’являтися після всього? Потім зрозумів, що якщо й далі буду боягузом, так і помру чужим для власного внука.

Олеся повільно видихнула.

— Співчуваю.

Петро Степанович кивнув. У його очах було не полегшення, не свобода, а тихий, складний біль людини, яка втратила дружину, навіть якщо ця дружина роками отруювала життя всім навколо.

Мирон увійшов із тацею. Поставив чашки, цукорницю, тарілку з печивом і сів поруч із матір’ю.

— Я вас поки не знаю, — сказав він дідові прямо. — Але якщо мама дозволить, можете приходити. Тільки більше не пропадайте.

Петро Степанович кілька разів кліпнув, ніби намагався втримати сльози.

— Не пропаду. Якщо ви приймете.

Вони пили чай ніяково, обережно, наче кожен ковток мав склеїти те, що колись було розбито надто грубо. Петро Степанович розпитував Мирона про школу, той відповідав спершу коротко, потім трохи сміливіше. Олеся слухала їх і раптом зрозуміла, що кімната стала іншою. У ній ніби побільшало повітря.

Уже збираючись іти, Петро Степанович помітив на екрані комп’ютера відкриті оголошення про продаж квартир.

— Нове житло шукаєте?

— Так, — відповіла Олеся. — Нам тісно. Хочу взяти квартиру більшу. В іпотеку, звісно, без цього ніяк.

Петро Степанович помовчав, потім рішуче поставив чашку на стіл.

— Я свою квартиру продаю.

Олеся здивовано подивилася на нього.

— Вашу? Навіщо?

— Не можу там жити сам. Усе нагадує. Поки поживу в знайомого, потім куплю собі щось маленьке. Однокімнатної мені вистачить. А різницю від продажу хочу віддати вам.

— Ні, — одразу сказала Олеся. — Навіть не кажіть. Ми не можемо взяти у вас такі гроші.

— Можеш, — м’яко, але твердо відповів він. — Це не милість. І не подачка. Я стільки років не брав участі в житті Мирона, що тепер хоча б так можу допомогти. Не сперечайся зі старим, Олесю. Мені важливо зробити бодай щось правильне.

Вона хотіла заперечити, але слова застрягли. Мирон дивився то на матір, то на діда. У цій допомозі було надто багато запізнілої провини, але й надто багато щирості, щоб просто відмахнутися.

— Ми подумаємо, — обережно сказала Олеся.

Петро Степанович кивнув, ніби на більше й не розраховував.

Коли за ним зачинилися двері, Олеся ще довго стояла в передпокої. Мирон підійшов, обійняв її за талію й притиснувся щокою до плеча.

— Мам, — тихо сказав він, — мені здається, він справді шкодує.

Олеся погладила сина по волоссю й уперше за багато років дозволила собі подумати, що іноді навіть дуже пізнє повернення все-таки краще за остаточну порожнечу…