Молоді вирішили уникнути свекрухи, щоб почати спокійне життя, але незабаром свєкор приніс тривожну новину

— Ти з глузду з’їхала? — тітка Люба так різко схопилася зі стільця, що чашка на столі дзенькнула. Обличчя в неї почервоніло, і Олеся на мить злякалася вже за неї. — Який аборт? Дитина в чому винна?

— Тітко, я сама, — Олеся насилу добирала слова. — Квартира маленька. Мирон росте. Робота. І вік уже не дівочий. Як я впораюся?

— По-перше, не сама. У тебе є я. Є Мирон, він уже великий хлопець. По-друге, ти нормально заробляєш. З голоду не пропадете. А квартиру ти й так збиралася купувати. От і займися цим зараз. До пологів устигнеш знайти, оформити, ремонт зробити.

Олеся дивилася на тітку й раптом відчула, як усередині щось повільно повертається на місце. Тітка не говорила красивих слів, не обіцяла легкого життя, але її впевненість була міцною, земною, майже рятівною.

Дитина справді ні в чому не винна. Не вона змусила Олесю повірити Русланові. Не вона обіцяла чекати. Не вона зрадила. Вона просто з’явилася — маленьке життя, яке вже існувало, поки Олеся металася між болем і страхом.

— Ти маєш рацію, — тихо сказала вона. — Завтра сходжу в банк, подивлюся, скільки накопичилося. Потім почну шукати квартиру.

У банку сума виявилася значно більшою, ніж вона очікувала. Коли вони з Вадимом почали збирати на житло, Олеся відкрила окремий рахунок і звикла щомісяця переказувати туди частину зарплати. Після смерті чоловіка мрія про нову квартиру пішла кудись у темряву, але звичка залишилася. Вона продовжувала поповнювати рахунок майже автоматично, не думаючи, що одного дня ці гроші стануть порятунком.

Тепер у неї вистачало на перший внесок. Це знання додало сил.

Після короткого лікарняного Олеся повернулася на роботу іншою. Не тому, що біль зник. Ні, він іще відгукувався, особливо коли вона бачила Руслана. Але всередині з’явився новий центр тяжіння. Вона більше не була жінкою, яку кинули. Вона була матір’ю, що чекає дитину, жінкою, яка купує житло, людиною, що сама вирішує, яким буде її завтрашній день.

Колеги помітили зміну одразу. Олеся стала ретельніше одягатися, частіше усміхалася, трималася рівніше. За спиною шепотілися:

— Закохалася.

— Точно чоловік з’явився.

— Дивись, як світиться.

Софія влетіла до неї в кабінет майже без стуку.

— Лесь, тебе не впізнати. Колись, хто він?

Олеся підняла очі від документів і усміхнулася.

— Краще.

— Що може бути краще за чоловіка?

— Я чекаю дитину.

Софія опустилася на стілець, ніби в неї підкосилися ноги.

— Нічого собі. Від кого?

— Це вже неважливо. Його в моєму житті немає.

— Помер? — прошепотіла Софія, перелякано округливши очі.

— Та що ти таке кажеш! — Олеся навіть махнула рукою. — Ні. Просто кілька місяців тому в мене трапився короткий роман із людиною здалеку. Дуже красивий, дуже світлий. Ми обоє знали, що він закінчиться. А тепер я дізналася, що в мене залишиться від нього подарунок.

Вона промовляла заздалегідь вигадану історію спокійно, майже натхненно. І що далі говорила, то більше сама вірила не у факти, а у право так дивитися на те, що сталося. Так, це був не прекрасний роман з іноземцем. Так, батько дитини працював у сусідньому крилі й одружувався з іншою. Але дитина справді могла стати не нагадуванням про приниження, а її власним подарунком долі.

— І ти йому не сказала? — Софія дивилася на неї з непідробним потрясінням.

— Ні. Він порядна людина. Можливо, приїхав би, запропонував сім’ю. Але я не хочу заміж. Не хочу побуту, зобов’язань, вічного прання чужих сорочок і вечер за розкладом. Нехай цей роман залишиться красивим спогадом, а дитина — його найкращою частиною.

Софія мовчала кілька секунд, потім захоплено видихнула:

— Оце ти даєш. Народити від красивого кохання й нікому нічого не бути винною. Чому я раніше до такого не додумалася?

— Тільки поки нікому, — попросила Олеся. — Розкажу, коли приховувати стане неможливо.

— Я могила, — урочисто заявила Софія й тут же вибігла, ледве стримуючи бажання поділитися бодай власним захватом.

Увечері Олеся сиділа вдома за комп’ютером і переглядала оголошення про продаж квартир. Мирон, уперше за довгий час не побігши на заняття чи до друзів, сидів поруч і уважно вивчав фотографії кімнат.

Коли Олеся сказала йому, що в нього скоро з’явиться брат або сестра, вона боялася будь-якої реакції: образи, ревнощів, запитань. Але син несподівано усміхнувся.

— Здорово. А то ми з тобою зовсім самі. Ну, тітка Люба є, звісно, але все одно. Я іноді думав: виросту, піду жити окремо, і ти сама залишишся. А тепер у тебе буде ще хтось.

Олеся не витримала, притягнула його до себе й поцілувала в маківку.

— Дякую тобі, рідний.

У цей момент у двері подзвонили.

— Хто так пізно? — здивувалася Олеся.

Вони з Мироном перезирнулися. Серце в неї чомусь забилося частіше. Вона повільно підвелася й пішла відчиняти…