Молоді вирішили уникнути свекрухи, щоб почати спокійне життя, але незабаром свєкор приніс тривожну новину

За кілька днів Олеся зустріла Руслана.

Це сталося в ресторані, куди вона зайшла із Софією під час обідньої перерви. На вулиці було прохолодно, в офісі зранку все йшло шкереберть, і Софія вмовила її не гризти принесені з дому бутерброди, а вийти кудись «як нормальні люди». Олеся погодилася радше з утоми, ніж із бажання розважатися.

Руслан сидів за столиком біля вікна. Поруч із ним була та сама молода дружина — тендітна, яскрава, з ідеально вкладеним волоссям і виразом обличчя, в якому змішувалися самовдоволення й нудьга. Олеся помітила їх раніше, ніж вони її, і на мить хотіла розвернутися. Але тут Руслан підняв очі.

— Добре виглядаєш, — сказав він, ніби вони розійшлися вчора і між ними не було ні зради, ні приниження, ні її нічних сліз.

Олеся змусила себе рівно усміхнутися.

— Дякую.

Його погляд ковзнув по її обличчю, затримався на фігурі. Поки живіт ще не був настільки помітним, щоб чужі люди одразу робили висновки, але жінка, яка знає своє тіло, уже бачила зміни. Руслан теж, здається, щось уловив, але не встиг зрозуміти.

— Ти сама? — спитав він, ігноруючи роздратований рух своєї супутниці.

Та тут же вчепилася в його руку.

— Руслане, ми взагалі-то вдвох прийшли обідати.

— Ні, не сама, — спокійно відповіла Олеся. — Мене чекають.

У цю мить біля входу з’явилася Софія й радісно помахала рукою.

— Ось і вона, — додала Олеся. — Смачного.

Вона пройшла до столика, сіла спиною до Руслана й тільки тоді дозволила собі видихнути.

— Що ти йому сказала? — Софія плюхнулася навпроти й тут же втупилася через плече подруги. — Він на тебе дивиться так, ніби ти в нього з-під носа контракт на мільйон увела.

— Поцікавилася, чи не його нова дружина готувала договір із ремонтною бригадою, де в кожному абзаці помилки, — сухо відповіла Олеся.

Софія округлила очі, а потім пирснула.

— Видно, влучила в ціль.

Вони розсміялися. Сміх у Олесі вийшов не таким легким, як хотілося б, але все одно допоміг. Руслан ще довго дивився в їхній бік, і вона відчувала цей погляд спиною, як неприємний дотик. Але обертатися не стала.

Життя тим часом рухалося вперед. За допомогою Петра Степановича їй вдалося знайти квартиру в сусідньому з тіткою Любиним будинку. Це було майже неймовірне везіння: просторі кімнати, світла кухня, лоджія, хороший поверх, двір, де можна гуляти з візочком, і школа Мирона недалеко.

Уперше зайшовши до порожньої квартири, Олеся зупинилася посеред кімнати й довго мовчала. Мирон носився з кутка в куток, уже приміряючи, де поставити стіл, куди повісити полицю, де буде ліжко. Тітка Люба зазирала в шафи, перевіряла вікна й бурчала, що ремонт, звісно, знадобиться, зате стіни рівні й кухня пристойна.

Петро Степанович стояв біля дверей, скромно тримаючись осторонь.

— Хороша квартира, — сказав він, ніби боявся, що його думка виявиться зайвою.

— Хороша, — погодилася Олеся. — Навіть занадто хороша, щоб вірити, що вона може бути нашою.

— Буде вашою, — упевнено сказала тітка Люба. — Досить уже тобі жити на валізах.

Угода, оформлення, розмови з банком, пошуки робітників, вибір шпалер і плитки — усе це закрутило Олесю так, що вона майже перестала думати про Руслана. Вагітність теж ставала помітнішою. В офісі спершу перешіптувалися обережно, потім усе сміливіше.

— Хто батько?

— Напевно, той самий красивий роман.

— А чому він із нею не живе?

— Бо Олеся не хоче. Сама казала: почуття минуть, а побут залишиться.

Софія, як і обіцяла, довго мовчала, але коли приховувати стало неможливо, переказала колегам ту версію, яку вигадала Олеся. Робила це так натхненно, що слухачі ледь не заздрили: мовляв, ось жінка — народить дитину від прекрасного кохання й нікому нічого не винна.

Руслан дізнався одним із останніх. Точніше, не дізнався — побачив.

Увечері Олеся вийшла до машини після роботи. Двір перед офісом уже темнів, люди поспішали додому, охорона ліниво перемовлялася біля входу. Вона дістала ключі, відчинила дверцята автомобіля і раптом відчула, як хтось став зовсім близько.

— То це правда? — почула вона його голос.

Олеся різко повернулася й ледь не вперлася животом у Руслана. Він стояв просто перед нею, блідий, напружений, із таким виразом обличчя, ніби тільки зараз зрозумів щось непоправне.

— Що саме?

— Ти вагітна.

— Як бачиш, — відповіла вона. — Важко вже не помітити.

— Це моя дитина?

Олеся всміхнулася, хоча всередині все неприємно стиснулося.

— Ні, Руслане. Моя.

Вона знову повернулася до машини, але він схопив її за руку.

— Чому ти мені не сказала?

— А мала?

— Якщо це моя дитина — так.

— Наші стосунки закінчилися. Ти обрав іншу жінку, одружився, будуєш нове життя. Моє життя тебе не стосується.

Він стиснув її руку сильніше, навіть не помічаючи цього.

— Я мав право знати.

— Навіщо? Щоб запропонувати мені позбутися дитини? Або щоб злякатися, що я чогось вимагатиму? Так я нічого не вимагала й не збираюся. Мені потрібна дитина, а не твої гроші, жалість чи запізніла совість.

— Олеся…

— Відпусти. Мені боляче.

Він не відпустив. У його очах металося щось схоже на розгубленість, злість і жаль водночас. І в цей момент по його спині з глухим стуком ударила тростина.

— Ану забрав руки від моєї дочки! — прогримів Петро Степанович.

Руслан ошелешено обернувся. Петро Степанович стояв поруч, розлючений, із піднятою тростиною, готовий ударити ще раз.

— Ви хто такий? — видихнув Руслан.

— Той, хто зараз покличе охорону, якщо ти негайно не підеш. І молися, щоб я не передумав.

— Петре Степановичу, — Олеся поспішила взяти його за лікоть. — Не треба. Усе нормально.

— Нормально? Він хапає вагітну жінку посеред двору!

— Він уже йде, — сказала вона й подивилася на Руслана. — Правда?

Руслан стояв іще кілька секунд, ніби хотів щось сказати, але слова не знаходилися. Потім відступив, кинув на Олесю важкий погляд і пішов до своєї машини.

Петро Степанович провів його очима й тільки потім повернувся до неї.

— Ти ціла?

— Так.

— Руку не забив?

— Ні. Дякую.

Він похмуро кивнув.

— Запам’ятай, Олесю. Тепер ти не сама. І нехай усякі пройдисвіти теж це запам’ятають…