Молодята пішли з життя всього за пів години після весілля, і причина виявилася несподіваною для всіх

Коробку залишили на столі без підпису. Лише зверху лежала записка: «Речі зі шафки доктора Гнатюка». Віра Миколаївна спершу не наважувалася до неї торкнутися. Після смерті Мирослава його кабінет довго лишався зачиненим. Ніхто не хотів розбирати халат, книжки, окуляри, старі ручки, бо кожен рух здавався остаточним підтвердженням: він більше не повернеться.

У коробці лежали стетоскоп, перепустка, кілька медичних журналів і темний конверт. На ньому дрібним почерком Соломії було написано: «Відкрити, тільки якщо Мирослав виживе».

Віра сіла. Пальці похололи. Вона розуміла, що адресат уже ніколи не прочитає цього листа, та залишити його закритим було неможливо.

Усередині лежав аркуш паперу й маленький ключ.

«Дорогий Мирославе.

Якщо ви читаєте це, значить, я пішла, а ви лишилися. Значить, мій план хоча б наполовину вдався. Я не знаю, чи будете ви мене ненавидіти. Напевно, будете. Але я все одно залишила вам подарунок.

У сховищі на околиці є комірка номер 229. Ключ у конверті. Там лежать речі, які я збирала для вас. Будь ласка, не відмовляйтеся від них. Я хотіла, щоб після мене у вас було не лише горе.

Ви якось казали, що мріяли поїхати до моря й відкрити маленький медичний кабінет для тих, кому нікуди йти. Ви сказали це майже випадково, а я запам’ятала. Я багато чого запам’ятовувала.

Живіть, Мирославе. Не заради мене. Заради тієї частини себе, яку ви ще не втратили.

Ваша Соломія».

Наступного дня Віра Миколаївна поїхала до сховища. Воно містилося в старій будівлі на околиці міста, між майстернею й порожнім складом. Працівник байдуже перевірив номер, провів її до ряду металевих дверцят і залишив саму. Ключ повернувся туго. Усередині стояла коробка середнього розміру, акуратно перев’язана мотузкою.

Віра віднесла її до найближчого кафе, замовила чай, до якого так і не доторкнулася, й відкрила кришку.

Зверху лежав старий ноутбук. На робочому столі був єдиний файл із назвою «Мирославу». Віра вдягла навушники й натиснула відтворення.

На екрані з’явилася Соломія. Вона була ще не така слабка, як в останні дні. Волосся розпущене, обличчя худе, але очі живі. Вона сиділа, здається, в тій самій підвальній кімнаті, і трохи ніяково усміхалася в камеру.

— Добрий день, Мирославе, — сказала вона. — Якщо ви дивитеся це, значить, я пішла, а ви живі. Я дуже сподіваюся, що живі.

Вона ковтнула, намагаючись стримати сльози.

— Я знаю, ви будете злитися. Ви лікар, ви звикли боротися до кінця. А я обрала піти раніше, ніж хвороба забере в мене обличчя, голос і пам’ять про добре. Пробачте. Я не прошу зрозуміти одразу.

Соломія трохи нахилилася до камери.

— У цьому ноутбуці є кілька папок. У папці «Мрії» я записала все, про що ви розповідали між іншим. Ви думали, я просто слухаю, а я запам’ятовувала. Місця, куди ви хотіли поїхати. Книжки, які відкладали. Музику, яку перестали слухати після Дарины. Маленьку клініку біля моря, про яку говорили так, ніби це не мрія, а дурниця.

Вона усміхнулася крізь сльози.

— У папці «Спогади» лежать наші фотографії. Їх мало. Але на них ви інколи усміхаєтеся. Бережіть ці знімки, будь ласка. Не тому, що там я. Тому що там ви — живий.

Вона зробила паузу, притисла долоню до грудей.

— А в папці «Майбутнє» — листи. Триста шістдесят п’ять. По одному на кожен день. Я писала їх ночами. Не всі вони гарні, не всі розумні. Іноді я просто розповідаю, що бачила за вікном, іноді сварю вас за те, що ви знову не поїли, іноді прошу вийти надвір. Мені хотілося, щоб цілий рік ви не були самі.

Віра Миколаївна прикрила рот долонею. У кафе довкола дзенькали чашки, хтось сміявся, офіціант приймав замовлення, а на екрані жінка, яка вже лежала під холодною землею поруч із чоловіком, продовжувала дбати про нього так, ніби смерть була лише далекою дорогою.

— Ви дали мені прізвище, — говорила Соломія. — Я хочу повернути вам майбутнє. Там, у коробці, є ще дещо. Будь ласка, використайте це. Почніть спочатку. І коли побачите море — усміхніться. Я думатиму, що ви змогли.

Відео закінчилося. Віра довго дивилася на темний екран. Потім відкрила інші папки й побачила десятки файлів, сотні листів, маленьке життя, зібране для людини, яка вже не могла його прийняти…