Молодята пішли з життя всього за пів години після весілля, і причина виявилася несподіваною для всіх

Підготовка до весілля була скромною, майже таємною. Мирослав купив у комісійній крамниці білу сукню, приніс її до лікарні, сам віддав у пральню, потім довго розгладжував складки в кімнаті для персоналу. Сукня була недорога й трохи старомодна, та Соломія дивилася на неї так, ніби перед нею висіла не сукня, а двері в життя, якого вона так і не встигла прожити.

— Вона надто гарна для мене, — сказала вона.

— Вона твоя, отже — саме така, — відповів Мирослав.

Вона почервоніла, мов дівчинка, якій уперше зробили комплімент.

У ті дні Соломія багато писала. У неї був маленький блокнот із потертих кутів. Вона ховала його під подушку або в тумбочку й усміхалася, коли Мирослав питав, що там.

— Подарунок, — відповідала вона.

— Мені?

— Вам. Щоб ви колись не забули, що я справді була.

Він не сперечався, хоч від цих слів усередині робилося холодно.

Одного вечора Соломія дістала аркуш і простягнула йому. Папір був списаний дрібним нерівним почерком.

— Це список, — сказала вона. — Тільки не смійтеся.

Мирослав розгорнув аркуш. Там були не дорогі мрії, не подорожі, не речі, якими люди зазвичай міряють здійснені бажання. Там стояли короткі рядки: відчути тепло дому; вдягнути білу сукню хоча б ненадовго; почути, що мене люблять; побачити море з вікна; заснути без страху; носити чиєсь прізвище; залишити по собі пам’ять.

Він прочитав список кілька разів. Кожен рядок був простий, та саме від цієї простоти йому перехопило горло. Для нього дім колись був чимось звичним. Тепле світло на кухні, чашка на столі, голос дружини з кімнати. Для Соломії тепло дому було мрією, яку вона записала поруч із морем і безпечним сном.

— Я здійсню все, що тут написано, — сказав він.

— Не треба все. Я і так…

— Усе, Соломіє.

Він приніс у її кімнату невеликий обігрівач, м’який плед, нову подушку. Попросив Лесю допомогти підібрати квіти. Забронював номер у маленькому готелі біля моря, де з вікна було видно воду. Коли розповів про це Соломії, вона довго не могла вимовити й слова.

— Я дивитимуся на море з справжнього вікна? — спитала вона нарешті.

— Із найсправжнішого.

— А якщо мені стане зле?

— Я буду поруч.

Вона кивнула й відвернулася, щоб він не бачив сліз.

За ними уважно спостерігала старша медсестра Віра Миколаївна. Їй було сорок два, і за роки роботи вона звикла не довіряти надто гарним історіям. Вона бачила родичів, які кидали хворих, бачила людей, що прикидалися безпорадними заради вигоди, бачила лікарів, які ламалися після особистих трагедій. Випадок Мирослава й Соломії здавався їй небезпечним саме тому, що в ньому було надто багато болю.

Якось, коли Соломія заснула після уколу, Віра Миколаївна зайшла перевірити крапельницю й помітила блокнот на краю тумбочки. Вона не збиралася читати чужого. Та тривога, давно згорнута в ній тугим вузлом, змусила простягнути руку. Блокнот розкрився на сторінці, де було написано всього кілька рядків.

«Пробач мені. Я мала обрати інший час».

Віра Миколаївна швидко закрила блокнот. Серце забилося частіше. Що це означало? Кого Соломія просила пробачити? Мирослава? Себе? Дарину, про яку інколи згадували пошепки?

Вона хотіла поговорити з Мирославом. Того ж вечора перехопила його біля ліфта.

— Мирославе Андрійовичу, можна вас на хвилинку?

— Щось із Соломією?

— Фізично все так само. Але мені здається, вона щось приховує.

Він утомлено усміхнувся.

— Ми всі щось приховуємо, Віро Миколаївно.

— Я серйозно. Ви стали до неї дуже прив’язані. А вона…

— Вона помирає, — тихо перебив він. — І якщо в неї є таємниці, хай залишить їх собі, доки не буде готова сказати.

Віра Миколаївна хотіла заперечити, та побачила його обличчя. Уперше за довгий час у ньому було не порожнеча, а обережне життя. Вона не змогла зруйнувати це підозрою, яку сама не могла пояснити.

За кілька днів лікарі визнали: чекати тиждень не можна. Соломія слабшала швидко. Їй ставало важко вставати, дихання збивалося, температура поверталася вечорами. Мирослав сам пішов до лікарняного психолога.

— Весілля завтра, — сказав він.

— Ви певні?

— Ні. Але часу на певність більше немає.

У ніч перед весіллям він приніс Соломії обручку. Просту, срібну, з маленьким гравіюванням усередині: «М. і С.».

— Завтра ти станеш моєю дружиною, — сказав він.

Вона тримала обручку на долоні так обережно, ніби вона могла розтанути.

— Ви стали моїм дивом, — прошепотіла вона.

Після його відходу Соломія довго сиділа на ліжку. Руки тремтіли, біль накочував хвилями, та вона змусила себе відкрити блокнот і написати останнього листа. Потім склала аркуш, сховала під подушку й дістала маленький конверт, який зберігала в кишені старого пальта. Вона дивилася на нього довго, майже з благанням, бо всередині лежало рішення, від якого вже не було дороги назад…