Ми прожили двадцять років, а потім я дізналася, що він уміє кохати по-справжньому

Ім’я — Ольга. Тридцять сім років. Працює в стоматологічній клініці «Дента-Люкс». Не заміжня. Дітей немає. Живе на Центральному проспекті, будинок 15.

Олена вивчала теку так, ніби тримала в руках секретне досьє. Роздрукувала фотографії із соцмереж. Висока блондинка з бездоганною усмішкою. На останньому знімку вона стояла поруч із Сергієм на тлі широкої ріки, обіймаючи його за плечі. Підпис під фото був короткий: «Моя людина».

В Олени все всередині перевернулося.

Вона поїхала за вказаною адресою в суботу вранці. Розраховувала, що Сергій буде на роботі: по суботах у них раніше часто відбувалися планірки. Двері відчинила сама Ольга — у спортивному костюмі, з вологим після душу волоссям. У стоматологів, як виявилося, був вихідний.

— Ви до мене? — здивувалася вона.

— Я Олена. Колишня дружина Сергія. Можна увійти?

Ольга явно не чекала такого візиту. На секунду в її очах майнуло бажання зачинити двері просто перед Оленою. Але потім вона, здається, розгледіла на її обличчі не злість, а відчай. Зітхнула й відступила вбік.

— Проходьте.

Вона налила чаю. Сіла навпроти. Слухала уважно, не перебиваючи, вивчаючи жінку, яка прожила з Сергієм двадцять років.

Олена говорила майже годину. Про крики. Про п’ятничні зриви. Про те, як Сергій лаявся, як шпурляв слова, як бив посуд. Про діру в стіні від його кулака.

— Я не хочу сказати, що він чудовисько, — схлипувала Олена, промокаючи очі серветкою. — Але ви молода, красива. Навіщо вам усе це?