Ми прожили двадцять років, а потім я дізналася, що він уміє кохати по-справжньому

За місяць після тієї розмови Сергій сам запропонував Олені зустрітися. Покликав її до кафе, на місці якого колись була стара студентська їдальня.

Вона прийшла без макіяжу, в простому пальті, з утомленими очима.

— Пробач, — сказала вона замість привітання.

— Сідай.

Вони замовили каву. Кілька хвилин мовчали. Потім Сергій першим порушив тишу:

— Ти хотіла, щоб я повернувся. Навіщо?

— Мені здавалося, я без тебе не впораюся.

— А зараз?

— Зараз розумію, що впораюся. Просто я звикла до тебе.

Він повільно кивнув.

— Знаєш, у чому була наша головна біда? Ми перестали бути чоловіком і дружиною. Стали сусідами в одному житті. Ти пішла до кімнати Каті. Я пішов у роботу й п’ятничний коньяк. Ми не воювали по-справжньому. Ми просто перестали помічати одне одного.

— Я хотіла, щоб ти мене побачив.

— А я хотів, щоб ти мене кохала. Не як старого родича. Не як звичні меблі. А як чоловіка.

Олена опустила очі…