Ми прожили двадцять років, а потім я дізналася, що він уміє кохати по-справжньому

Вона нічого не відповідала. Брала каву. Іноді кивала.

Так тривало майже рік.

А навесні він одного разу промовив:

— Давай розлучимося.

Олена чекала цих слів. І водночас боялася їх найбільше. Але коли вони пролунали, всередині ніби обірвалася тонка нитка.

— Добре, — сказала вона рівно. — Коли?

Сергій розгубився. Він чекав сліз, докорів, крику, благань. Думав, вона почне чіплятися за минуле, просити схаменутися. А вона просто погодилася — спокійно, ніби йшлося не про розлучення, а про дату поїздки до заміського будинку.

Оформили все швидко. Майно поділили без війни. Квартира залишилася Олені, Сергій узяв в іпотеку двокімнатну квартиру в новому районі. Речі перевіз за два дні. На третій написав коротке повідомлення: «Ключі під килимком. Забрав усе».

Олена вийшла в коридор. Подивилася на порожню вішалку, де двадцять років висіло його пальто. Потім на вільну полицю у ванній, де раніше стояв його шампунь. Потім прислухалася до тиші.

І раптом зрозуміла, що ця тиша більше не тисне.

Вона глибоко вдихнула…