Мисливська камера зняла те, чого він не мав залишати

На кухні під її ногою скрипнула мостина біля печі. Цю пісню Іра знала від народження: дошка наче вітала її повернення. І будинок уже не здавався мертвим. Стіни вціліли, піч була на місці, а все інше можна було нажити заново.

Вранці пролунав стукіт у хвіртку. Прийшла тітка Зіна, сусідка, яка застерігала її щодо Віктора. Після тієї розмови Іра навіть вітатися з нею перестала. Тепер стара стояла перед нею, перебирала кінці хустки й не підводила очей.

— Іро, пробач старій. Я ж тоді добра тобі хотіла. Ти образилася… А тепер ось яка біда. Послухала б ти мене тоді.

— Це мені у вас пробачення просити треба, тітко Зіно, — сказала Іра, ступивши до неї й обіймаючи. — Ви одна правду сказали, а я, дурна, від вас відвернулася. Не гнівайтеся на мене.

Сусідка схлипнула, пригорнула її до себе, провела долонею по спині. Потім зазирнула до згортка: хлопчик сопів у матері на руках і прицмокував уві сні.

— Господи, який богатир! — розчулилася тітка Зіна. — Тепер усе налагодиться. З малюком я допоможу, часу в пенсіонерки вистачає. Тільки не відмовляйся. Самій із дитиною як воно, а мені далеко йти не треба — паркан у нас спільний.

Допомогу Іра прийняла. Через спільний паркан, як колись у її дитинстві, знову передавали пироги, приходили з порадами, допомагали з малюком. Повернувся ще один обруч — той, який вона сама колись по дурості з себе зірвала.

Кримінальний розгляд тривав довше. Там ішлося про шахрайство щодо обох жінок — Іри та колишньої постраждалої — і про залишення в небезпеці. Умисел, заздалегідь обдумана змова, вагітність потерпілої обтяжували провину Віктора.

Іра не пропустила жодного дня суду. Приїжджали й ті, кого вона тепер подумки називала своїми обручами. Степан Петрович сидів випроставшись, у чистій сорочці, з ціпком, суворий. Були Світлана й Денис. Навіть бабу Клаву привезли машиною з Лугового. Маленька старенька в чорній хустці посіла місце в першому ряду; її вицвілі очі не відривалися від Віктора, наче вона запам’ятовувала обличчя зла, щоб потім описати його онукам.

Свідки змінювали один одного. Світлана зі спокійною ґрунтовністю науковиці пояснювала будову фотопасток: де розміщені камери, звідки беруться позначки часу, чому запис неможливо підробити. Вона розповіла, як камери фіксують тих, хто проходить лісовою дорогою, і чому час на знімках не збити. Потім фотографії вивели на великий екран. Тепер увесь зал бачив знайомий Ірі зі старикової хати знімок: темну дорогу, колію між деревами, автомобіль, цифри дати й часу в кутку кадру. А потім — чоловіка й жінку, які сміялися в машині, що виїжджала з лісу. Вони їхали звідти, де щойно залишили вагітну Іру помирати.

Почувся гомін. Одна із засідательок відвернулася.

Тамара виконала обіцянку й виступила перед судом. Голос залишався тихим, але вже зміцнів, тремтіння зникло. У її розповіді повторювалося те саме: освідчення в коханні, дарча, зникнення людини, якій вона повірила.

— Ви впізнаєте підсудного? — запитав прокурор.

Тамара підвелася зі свого місця й подивилася Вікторові просто в обличчя.

— Упізнаю. Три роки він мені снився. Раніше мені було соромно, а тепер я його не боюся.

Дарину судили як співучасницю. Вона квапливо говорила, не відриваючи погляду від підлоги, наче поспішала від усього відхреститися. Розповіла і про схему, і про те, як обирали жінок, і про ніч, коли Віктор висадив Іру в лісі, а потім підібрав її на трасі. Перед судом Дарина повторила, як Віктор усю дорогу жартував: «Ця дурепа тепер удобрить собою ялинки». Після цих слів зал затих.

За свідчення й каяття, яке суд визнав таким, що відбулося, Дарина отримала менше. Наскільки щирим було її каяття, ніхто не знав. Вікторові дісталося сповна. Названі суддею цифри Іра не втримала в пам’яті: вона слухала, але думала про інше.

Перед нею сиділа людина, яка ледь не стала її чоловіком. Він приносив квіти, цілував, радів майбутній дитині, а потім віз її крізь нічний ліс, знаючи, що везе на смерть. Тепер Іра не впізнавала його. Змарніле сіре обличчя, погляд, у якому вона не знаходила ані сорому, ані каяття. Сама лише злість: попався через рись, через камеру, через безглузду випадковість, що зруйнувала його налагоджене життя.

Під час перерви Віктор усе ж наблизився до неї під конвоєм і гукнув здалеку. Заговорив швидко, улесливо — з тією самою інтонацією, якою раніше супроводжував освідчення в коханні…