На новосіллі мати зажадала переписати мій дім на брата, не згадавши, як колись сама виставила мене за двері

Минуло ще два роки. Віра Степанівна помітно постаріла й згорбилася, її волосся стало майже білим. Кирило перетворився на хронічного п’яницю, який уже не намагався знайти роботу чи змінити життя.

Вони, як і раніше, тулилися в темній кімнаті, майже ні з ким не спілкувалися й не бачили попереду жодних змін. Іноді мати думала про близьку смерть. Її лякало не саме небуття, а впевненість, що Андрій навіть не дізнається про те, що сталося.

Старший син і далі роститиме дітей, любитиме дружину й розвиватиме компанію. Віра Степанівна зникне, не залишивши місця в його подальшому житті. Колись вона викреслила Андрія з сім’ї однією вимогою залишити ключі, а тепер він із такою самою остаточністю викреслив її.

Змінити щось було запізно. Надто багато болю вона завдала, надто часто вибирала Кирила й надто впевнено вважала старшого сина зобов’язаним приносити себе в жертву. Лише на схилі літ мати зрозуміла, що втратила найкращого зі своїх дітей.

Це розуміння не робило її добрішою й не повертало прожитих років, але іноді позбавляло звичних виправдань. Тоді Віра Степанівна бачила перед собою не багатого чоловіка, який відмовився ділитися, а слухняного хлопчика, що довго чекав бодай одного теплого слова. Вона згадувала, як легко віддавала перевагу Кирилові, і вперше відчувала всю тяжкість того, що сама колись назвала незначним минулим.

Андрій жив повним і щасливим життям у домі, збудованому власними руками. Віра Степанівна доживала свого віку поруч з опущеним молодшим сином. Справедливість, про яку говорив Кирило, справді восторжествувала, але виявилася безжальною до всіх, хто надто пізно побачив власну провину.

Увечері, коли п’яний Кирило засинав на продавленому дивані, а за стіною нарешті вщухали сварки сусідів, Віра Степанівна сідала біля вікна. Перед очима поставали день того сімейного обіду: накритий Софією стіл, вогонь у каміні, її вимога віддати дім молодшому й власне безглузде падіння.

Але найвиразніше вона пам’ятала погляд Андрія. У ньому не залишилося ні дитячої надії, ні бажання заслужити материнське схвалення, ні навіть колишньої образи. Саме тоді Віра Степанівна остаточно втратила старшого сина. Тепер вона розуміла: втратила назавжди.