На новосіллі мати зажадала переписати мій дім на брата, не згадавши, як колись сама виставила мене за двері

Андрій остаточно зрозумів, навіщо мати розшукала його. Не туга й не каяття привели її на будівництво — знадобилися гроші. Він відповів короткою відмовою.

Віра Степанівна спалахнула й зажадала поваги до жінки, яка його народила й виростила. Андрій нагадав, що в люди вибився без її участі: сам працював, вчився й виживав після того, як опинився на вулиці. Мати якийсь час мовчки дивилася на нього, ніби добирала новий спосіб впливу.

Не знайшовши відповідних слів, вона різко попрямувала до виходу. Уже за воротами крикнула, що всім рано чи пізно потрібна мати і Андрій ще прийде просити пробачення. Він провів її поглядом і повернувся до балок, але працювати з колишньою зосередженістю вже не міг.

Візит підняв із дна все, від чого Андрій намагався відгородитися. До глибокої ночі він залишався на ділянці, заглушаючи спогади втомою. Наступного дня працював іще завзятіше, ніби хотів закінчити дім раніше, ніж минуле знову наздожене його.

Він розширив бригаду й пришвидшив роботи, не дозволяючи при цьому страждати якості. Наприкінці літа підійшов час даху. Андрій особисто перевіряв кроквяну систему, кріплення й кожен захисний шар. Покрівля мала бути красивою, але насамперед надійною — після вокзальних ночей слово «дах» назавжди набуло для нього особливого значення.

Для покриття вибрали темно-зелену металочерепицю, що поєднувалася з лісом. Роман працював повільно й ретельно, обіцяючи, що жоден дощ не проникне всередину. Він жартував, що сусіди заздритимуть, але Андрій будував не заради сусідських поглядів.

Дім призначався тому вісімнадцятирічному юнакові, який спав на вокзалі й мріяв про двері, що зачиняються. Він був потрібен і теперішньому Андрієві — людині, яка навчилася розраховувати лише на себе. Тому кожна дошка й кожне кріплення проходили його власну перевірку.

Восени почалося чистове оздоблення. Стоячи посеред майбутньої вітальні, Андрій насилу вірив, що високі стелі, широкі вікна, дерев’яна підлога й викладений ним камін належать йому. Євген виготовив сходи на другий поверх, і їхні плавні лінії справді нагадували роботу художника.

Для стін Андрій вибрав спокійні теплі відтінки — молочний, бежевий, світло-коричневий. Йому не хотілося ні яскравої показухи, ні модних деталей, які швидко застаріють. Усе мало виглядати ґрунтовно, затишно й служити багато років.

Меблі він купував не поспішаючи. У вітальні з’явилися важкий дубовий стіл, зручні крісла біля каміна й книжкові полиці на всю стіну. Для спальні Андрій вибрав ліжко й шафу з добротного дерева. Особливо уважно він облаштовував простору світлу кухню з великим вікном, сучасною технікою й столом, за яким колись могла б збиратися сім’я.

Сім’ї в нього поки не було, але віра в неї залишалася. І саме покупка для кухні несподівано змінила його життя. У салоні, куди Андрій прийшов по штори, з ним працювала дизайнерка Софія — дівчина з відкритою усмішкою й спокійними добрими очима…