На ювілей чоловік подарував мені порожню коробку від айфона, не підозрюючи, чим закінчиться його жарт

— Ти що робиш? — Роман з’явився у дверях спальні й зупинився, побачивши сумку на ліжку.

— Їду до Світлани, — сказала Олеся, не обертаючись. — Поживу в неї кілька днів.

— З якого дива? Через учорашнє? Лесю, ну досить уже. Подумаєш, пожартували.

— Я образилася всерйоз, Романе.

Вона застібнула блискавку. Звук вийшов гучним у напруженій тиші.

— Це не вперше. Я втомилася від ваших жартів. Мені треба подумати.

— Про що тут думати? — він розвів руками. — Я тебе люблю, ти мене любиш. Живемо нормально.

Олеся всміхнулася, але без веселощів.

— Нормально? Ти взагалі помічаєш, чого хочу я? Чи для тебе існує тільки те, чого хоче твоя мама?

— Ага, от воно, — Роман пожвавішав, ніби нарешті знайшов правильне пояснення. — Ти ревнуєш мене до мами. Вона мала рацію.

— Хто мав рацію? — тут же пролунало з коридору.

Ганна Петрівна, звісно, стояла поруч і слухала. Вона зайшла в спальню так, ніби її запросили.

— Мамо, ти казала, що Олеся ревнує мене до тебе, — сказав Роман. — От, збирає речі. Образилася, що телефон тобі подарував.

— Ох, які пристрасті, — свекруха сплеснула руками. — І все через річ. Олесенько, ну не можна ж бути такою дріб’язковою.

— Річ не в телефоні, — Олеся повернулася до них. — Річ у тому, як ви зі мною поводитеся. У постійній неповазі. У тому, що мій день народження ви перетворили на виставу, де я мала бути смішною декорацією.

— Ніхто тебе не принижував, — роздратовано сказав Роман. — Ти все береш близько до серця.

— Авжеж, — підхопила Ганна Петрівна. — Якби в тебе було почуття гумору, ти б посміялася разом з усіма.

— У мене є почуття гумору, — твердо перебила Олеся. — Але гумор не має ранити. Учора був не жарт. Це було знущання.

— Чуєш, Ромчику? — свекруха театрально приклала руку до грудей. — Ми, виявляється, знущаємося. Оце подяка за все, що ти для неї робиш.

Олеся подивилася їй просто в очі.

— Що саме він для мене робить?

Ганна Петрівна ніби тільки цього й чекала.

— Як що? Дах над головою дав. Утримує. Ти сита, одягнена, живеш у гарній квартирі.

— Мамо, досить, — невпевнено сказав Роман.

— Ні, хай чує. Кому вона була потрібна, крім мого сина? Без зв’язків, без приданого, звичайна дівчина. Він тебе пожалів, узяв у сім’ю, а ти носа вернеш. Телефони їй потрібні, увага їй потрібна.

Олеся відчула, як до горла підступає клубок, але не дала сльозам вийти. Не зараз. Не перед ними.

— Дякую, Ганно Петрівно, — сказала вона тихо. — Тепер багато що стало ясніше.

Вона підняла сумку на плече й пішла до дверей, але Роман ступив навперейми.

— Ми не закінчили розмову.

— Я закінчила. Пропусти.

— Нікуди ти не підеш. Постав сумку, охолонь.

Він схопив її за руку. Олеся подивилася на його пальці, що стискали її зап’ястя, потім підняла очі.

— Відпусти.

Голос був тихий, але такий рівний, що Роман, здається, розгубився.

— Хай іде, — сказала Ганна Петрівна з холодною усмішкою. — Провітриться, зрозуміє, що без тебе вона ніхто, і повернеться.

Роман послабив хватку.

— Чуєш? Іди, охолонь. Потім поговоримо нормально.

Олеся мовчки пройшла в передпокій, узяла куртку й ключі. Уже у дверях Роман спитав:

— І надовго ти?

— Не знаю. Мені треба багато що обдумати.

— А вечеря? — вирвалося в нього.

Олеся вперше за ранок майже всміхнулася.

— Мама приготує.

Вона зачинила двері, не чекаючи відповіді. У під’їзді стало несподівано тихо. Тиша не тиснула — навпаки, ніби хтось зняв із неї важкий мокрий плащ. Олеся глибоко вдихнула й почала спускатися, відчуваючи, як кожен крок віддаляє її від квартири, де її біль називали примхою.

На майданчику нижче вона зіткнулася з Варварою Семенівною.

— Ой, Олесенько, куди це ти з сумкою зранку?

— До подруги. На кілька днів.

Сусідка уважно подивилася на неї й тихо сказала:

— Після вчорашнього я б теж пішла. Бачила, як гості виходили — обличчя в усіх були такі, наче з поминок. А твоя свекруха потім на весь під’їзд розповідала, який син у неї щедрий, який телефон подарував. І ще казала, що деякі невістки тільки гроші тягнуть.

— Вона так сказала?

— І не тільки так. Ніби ти сидиш у нього на шиї й працювати не хочеш.

— Я працюю п’ять днів на тиждень, — видихнула Олеся. — І половину витрат завжди оплачую сама.

— Та знаю я, — Варвара Семенівна розвела руками. — Тільки їй не поясниш. Для неї будь-яка жінка поруч із Романом буде недостатньо хороша. Вона сина як власність тримає. Його батько, пам’ятаю, давно пішов — не витримав її характеру. А відтоді вона в Романа вчепилася так, що нікому не віддасть.

Олеся мовчки кивнула.

— Не повертайся просто тому, що тебе покличуть, — додала сусідка. — Він тебе не цінує. І вона теж.

— Дякую, — сказала Олеся. — Мені час.

Надворі було ясно й прохолодно. Місто тільки прокидалося: рідкі перехожі поспішали у своїх справах, машини сонно тягнулися дорогою, вікна будинків відбивали блідий ранок. Нікому не було діла до жінки з дорожньою сумкою, в якої життя щойно повернуло в бік, де було страшно, але чомусь легше дихалося…