На ювілей чоловік подарував мені порожню коробку від айфона, не підозрюючи, чим закінчиться його жарт

Олеся різко підвелася.

— Я в душ.

— Іди, іди, — кивнула Ганна Петрівна. — А я поки Ромчикові сніданок приготую. Він любить яєчню з помідорами, у мене вона особливо добре виходить.

У ванній Олеся ввімкнула воду майже на повну потужність. Гул струменів заглушив дзенькіт посуду на кухні й бадьоре свекрушине наспівування. Гаряча вода текла по обличчю, змішуючись зі слізьми, які вона нарешті перестала стримувати. Учорашній сміх, новий телефон у руках Ганни Петрівни, Романове «ти б бачила своє обличчя» — усе знову піднялося всередині, як хвиля.

«Скільки ще?» — думала вона, розтираючи шкіру мочалкою до почервоніння. — «Скільки разів я дозволю їм пояснювати мій біль відсутністю почуття гумору?»

Коли вона вийшла, на кухні вже панувала сімейна ідилія. Роман прокинувся й їв сніданок, а Ганна Петрівна воркувала над ним, підливаючи чай.

— Їж, Ромчику. Учора пізно ліг, бідолашний. Стільки возився з моїм телефоном.

— Та там нічого складного, мам, — поважно відповідав він. — Просто техніка потребує голови.

— От саме. Не кожному дано, — сказала Ганна Петрівна й кинула виразний погляд у бік Олесі.

— Доброго ранку, — промовила Олеся.

— О, прокинулася, — сказав Роман. — Сідай, їж.

Він виглядав так, ніби вчора був звичайний приємний вечір, а не публічне приниження. Цей спокій виявився гіршим за сварку.

— Ні, дякую. Я не хочу.

— Дарма, — повчально зауважила свекруха. — Жінці у твоєму віці треба стежити за харчуванням. Ромчикові потрібна гарна дружина, а не тінь із синцями під очима.

Олеся не відповіла. Вона пройшла в спальню, відчинила шафу й дістала дорожню сумку. Спершу поклала зміну білизни, потім кілька суконь, документи, косметичку, зарядку від уже мертвого телефона. Рухи були спокійні, майже механічні. Рішення, яке вночі здавалося страшним, уранці стало простим: піти. Не назавжди — поки що вона не називала це так. Просто вийти з цієї квартири й почути себе без їхніх голосів…