Начальник колонії щодня викликав новеньку ув’язнену до свого кабінету

— Куди ви її проти ночі ведете? — голосно обурилася Валентина, відразу зрозумівши, що такі виклики добром не закінчуються.

— Закрий рота, Жарова. Не твоє діло, — відрізала наглядачка. — А ти, Лебедєва, ворушися.

— Маринко, тримайся! Що б там не було, тримайся! Ми тебе чекатимемо! — закричали навздогін співкамерниці.

Марина здригнулася. У грудях піднялося лихе передчуття.

— Лебедєва, я ж вас попереджала, — тихо сказала наглядачка, ведучи її коридором. — Одного не розумію: навіщо ви самі себе під удар ставите?

Вони зупинилися біля одних із дверей. Жінка тяжко зітхнула.

— Цю ніч проведете тут.

Двері зачинилися за спиною Марини з глухим металевим гуркотом.

Вона озирнулася й ледь не похитнулася. Перед нею тяглися ряди верхніх і нижніх нар, немов безкінечна залізна стіна. Десятки очей дивилися на неї. Одні — з насмішкою, інші — з цікавістю, треті — з відвертою ненавистю.

Марина намагалася зберігати спокій, але всередині все стискалося. Вона зрозуміла: це і є покарання, яким її лякали. Вона обережно сіла на край вільних нар…