Начальник колонії щодня викликав новеньку ув’язнену до свого кабінету

— Гляньте-но, всілася! — пролунав із глибини камери гучний неприємний голос. — А привітатися? Ти не в хлів зайшла. Хто тобі дозволив сідати? Встала швидко!

Серце Марини ухнуло вниз. Вона навіть не відразу змогла поворухнутися.

Цього вистачило. Одна з ув’язнених різко підвелася й опинилася перед нею. Висока, широкоплеча, важка, як скеля. Вона нависла над Мариною, мов хижий птах над здобиччю.

— Ти чого не встала? Страх утратила? — прогарчала вона й підняла руку, ніби збиралася вдарити.

Але Марина була настільки змучена, що страх раптом відступив. Їй стало майже байдуже, що буде далі. Вона подивилася жінці просто в очі й сказала:

— Я не зобов’язана звітувати перед вами. Тим паче перед убивцями й злодійками.

Ув’язнена штовхнула її так сильно, що Марина ледь утрималася на ногах.

— Убивці? Та це ти вбивця. Тільки в білому халаті. Найстрашніша. Найбезжальніша. Ну що, дівки, покажемо їй, як тут розмовляють?

З нар почали схоплюватися жінки. Камера ніби ожила, заворушилася, зашуміла. Марину оточили з усіх боків. Їй здалося, що десятки рук хапають її, штовхають, тягнуть кудись униз, просто в чорну яму. Після чергового удару в спину вона впала на підлогу й знепритомніла.

Отямилася Марина в тюремній лікарні. Перше, що вона відчула, — хтось міцно тримає її за руку.

— Сюди! Швидше! Вона прийшла до тями! — почула вона схвильований чоловічий голос.

Марина повільно розплющила очі. Над нею схилився чоловік середніх років. Його обличчя здалося знайомим, але свідомість іще плуталася.

— Мариночко, як ти почуваєшся?