«Народиш мені сина — озолочу!» — кинув безплідний мільйонер

Вона зупинилася спиною до нього. І він побачив, як її плечі, ці прямі, незламні плечі, опустилися на два сантиметри, як осідає будинок, коли з-під нього виймають опору.

— Два роки, — сказала вона, не обертаючись.

Голос був рівний, страшенно рівний.

— Два роки й два місяці. Артем хворів на пневмонію. Я шість ночей сиділа над ним в інфекційці на стільці, бо місць не було. Надія пішла в рік і один місяць. Коридором гуртожитку, бо в кімнаті дев’ять метрів ходити ніде. Дімочка перше слово сказав «мама», друге — «баба», а третє, знаєте яке? «Тато». У книжці побачив картинку й каже: «Тато». Із книжки взяв, більше нізвідки було.

— Наталю.

— А ви тепер прийшли з папірцем, де дев’яносто дев’ять і дев’ять.

Вона обернулася. Обличчя в неї було сухе, ані сльозини, і від цієї сухості в коридорі стало тихо. Черга на кушетках перестала шарудіти пакетами.

— А я вам без жодного папірця казала: зробіть повторний тест при мені. Пам’ятаєте, що ви відповіли? Ви відповіли: «Геть».

І тоді Мирон Бондаренко, сорок шість років, власник трьох клінік, двох заводів і одного банку, людина, яка не вибачалася жодного разу за двадцять п’ять років, опустився навколішки, на брудний лінолеум районної лікарні, в калюжу від розталого снігу посеред черги донорів, при санітарці зі шваброю, що завмерла біля стіни.

— Я не прошу пробачення, — сказав він знизу вгору. — Такого не прощають, я знаю. Я прошу дозволу. Дозвольте мені їх побачити. Один раз. Через скло, здалеку. Як ви тоді просили. Ви просили, я дозволив через силу, сволота така. А ви… Ви просто дозвольте. А далі — як скажете. Скажете зникнути — зникну. Усе перепишу на них і зникну.

Черга мовчала…