Настя не повірила в захмарну зарплату й вирішила перевірити оголошення особисто, не підозрюючи, що головна умова ховається за словами про сина господині
Вона видихнула. Повільно, щоб не було помітно.
— Я не вмію просити пробачення, — провадив він. — Мати, мабуть, сказала вам.
— Сказала.
— Це правда. Я пробував зателефонувати тричі за цей тиждень і щоразу зупинявся.
— Тричі?
— Тричі.
Він трохи опустив голову — не винувато, просто визнаючи факт.
— Я не знав, що казати. Це вперше за довгий час, коли я не знав.
Оля дивилася на нього — на людину із закритим, складним життям, виснажену безкінечним прагненням до порядку. І думала, що 8 тижнів тому бачила тільки жорсткість і педантизм.
А за ними було ось це. Людина, яка 3 роки вибудовувала броню з правил і контролю, бо одного разу хаос зруйнував усе, що вона будувала. І яка тричі за тиждень набирала її номер і не натискала виклик.
— Увійдете? — спитав він.
— Залежить від умов.
— Яких умов?
— Якщо я повертаюся, то на інших умовах.
Вона дивилася на нього рівно.
— Не тому, що мені нікуди подітися, а тому, що хочу. Це різні речі. Я хочу, щоб ви розуміли різницю.
Він трохи звів брови. Це була його звичка, коли він не розумів, але не перепитував. Вона теж устигла її запам’ятати.
Він дивився на неї довго.
— Розумію, — сказав він.
— І ще одне.
— Слухаю.
— Я готуватиму й прибиратиму. Це чесно. Я за це отримую гроші. Але якщо я скажу, що книжки за кольором красивіші, це моя думка, і вона має право існувати. Навіть якщо ви не згодні.
Щось змінилося в його обличчі повільно, як змінюється освітлення, коли хмара відходить убік.
— Проліт Д–З я не чіпав, — сказав він.
— Я знаю. Лариса Петрівна сказала, що ви не спите.
— Вона не мала цього казати.
— Мабуть. Але сказала.
Він мовчав секунду.
— Це правда, — сказав він. — Не сплю.
Вона кивнула.
— Увійдете? — повторив він.
Вона подивилася на будинок за його плечем. Світлий камінь, рівна доріжка, кущі вздовж неї — геометрично правильні, майже штучні.
За місяць із лишком вона вивчила цей будинок напам’ять. Яка сходинка рипить, де треба тягнути дверцята шафи трохи вгору, щоб вони зачинилися, у якому кутку вітальні торшер дає найтепліше світло ввечері.
— Увійду, — сказала вона.
Вони зайшли всередину. У передпокої він узяв її куртку, просто взяв і повісив на вішалку, на вільний гачок поруч зі своїм піджаком.
Вона дивилася на це й думала, що такий маленький жест — куртка поруч із його піджаком — чомусь говорив більше за будь-які слова.
На кухонному столі стояла коробка. Біла, перев’язана мотузкою.
Вона зупинилася.
— Це що?
— Торт, — сказав він. Голос цілком рівний. — Три тижні тому ви згадали, що любите вишневий. Випадково. Я запам’ятав.
Вона дивилася на коробку. Потім на нього.
— Ви сказали, що не вмієте просити пробачення.
— Я сказав, що не вмію. Не сказав, що не вчитимуся.
Вона дивилася на нього, на це обличчя, яке за 9 тижнів так і не навчилася читати до кінця і, мабуть, ще не скоро навчиться. На засукані рукави, на втому біля очей, на те, як він стоїть — прямо, без метушні, як людина, яка ухвалила рішення і тепер просто чекає.
— Чайник поставити? — спитала вона.
— Поставте, — сказав він.
Вона пройшла до плити. Наповнила чайник. Клацнула кнопкою.
За її спиною він сів за стіл, на своє звичне місце, і вона чула, як він розв’язує мотузку на коробці. У будинку було тихо.
Але це була інша тиша, не та мертва, яку описувала Лариса Петрівна. Жива. Та, у якій уміщаються двоє.
Чайник почав грітися. На столі, під коробкою з тортом, вона краєм ока помітила аркуш паперу. Той самий почерк.
Чіткий, без завитків.
Вона взяла його.
«Ласкаво просимо додому».
Три слова. Вона тримала аркуш і дивилася на ці три слова, і думала, що він, мабуть, написав їх заздалегідь. До того, як вона приїхала.
До того, як подзвонила в домофон. Написав і чекав.
— Олександре Ігоровичу, — сказала вона.
— Так. Просто Олександр.
Пауза.
— Добре. Просто Олександр.
Чайник закипів.
