Настя не повірила в захмарну зарплату й вирішила перевірити оголошення особисто, не підозрюючи, що головна умова ховається за словами про сина господині

Книжки на прольоті Д–З так і залишилися стояти за кольором. Наприкінці третього тижня Оля склала для себе щось на кшталт карти його звичок.

Не спеціально. Просто почала помічати. Він повертався додому між пів на десяту й десятою.

Завжди знімав піджак у передпокої. Вішав на ту саму вішалку, третю зліва. Йшов на кухню, наливав воду з фільтра, випивав склянку стоячи.

Потім — або в кабінет, або у вітальню з ноутбуком. Вечеряв рідко. Частіше просто брав щось із холодильника, дивився на це, іноді їв, іноді ставив назад.

Вона навчилася залишати йому їжу так, щоб її було легко розігріти. Жодних складних конструкцій: контейнер, кришка, стікер із температурою й часом. Він жодного разу не сказав дякую.

Але контейнери поверталися порожніми.

У середу, на четвертому тижні, він прийшов додому о сьомій. Оля в цей момент стояла на кухні й намагалася врятувати соус.

Вона трохи перетримала борошно на сковорідці, і тепер соус загрожував стати грудкуватим. Вона мішала його вінчиком і водночас зменшувала вогонь. І так була цим поглинута, що не чула, як відчинилися двері.

Він зайшов на кухню, і вона різко обернулася, від несподіванки сіпнула рукою, і вінчик із соусом описав у повітрі дугу. Кілька крапель білого соусу лягли на лацкан його піджака.

Секунда тиші.

— Перепрошую, — сказала вона. — Я не чула, що ви прийшли. Я дам плямовивідник, це має відійти.

Він подивився на піджак. На неї. Зняв піджак мовчки, перекинув через руку.

— Що ви готуєте?

— Курку у вершковому соусі. Соус ледь не зіпсувався, але я виправила. Ви рано сьогодні.

— Так, — сказав він, ніби сам це щойно помітив.

Помовчав секунду.

— Нараду перенесли.

Вона кивнула й повернулася до плити. За спиною чула, як він постояв ще трохи, потім пішов у бік сходів — переодягатися, мабуть.

Повернувся за 10 хвилин у простих темних штанах і сорочці без краватки. Сів за кухонний стіл, не в їдальні, а саме тут, і відкрив ноутбук. Оля скоса глянула на нього, але нічого не сказала.

Домішала соус, поставила курку в духовку, взялася нарізати салат. Вони мовчали хвилин 20. Мовчання було дивне, не важке, просто незвичне.

Вона ніяк не могла зрозуміти, заважає йому те, що вона тут рухається й гримить, чи ні.

— Ви завжди так готуєте? — спитав він раптом, не підводячи погляду від екрана.

— Як?

— Мовчки.

Вона подумала.

— Зазвичай я розмовляю сама з собою. Але при вас ніяково.

Він підвів голову. Щось у його погляді змінилося. Не потеплішало? Ні.

Це було б перебільшенням. Просто стало трохи менш закритим.

— Розмовляйте, — сказав він і повернувся до ноутбука.

Вона хмикнула, але неголосно, щоб він не почув. Курка вийшла добре, вона сама відчула це за запахом ще до того, як дістала її з духовки. Соус вийшов рівний.

Вона накрила на стіл, уже в їдальні, там йому було звичніше, і покликала його. Він їв. Вона прибирала на кухні, поглядала крізь проріз.

Він не робив записок за їжею, просто їв. Без телефона, без ноутбука. Це вона теж помітила: коли їв, не дивився в екран.

Ніколи.

Потім він сам повернув тарілку на кухню, не залишив в їдальні, як іноді бувало, коли повертався пізно і вона вже спала.

— Соус нормальний, — сказав він.

Для нього це був комплімент. Вона це вже знала.

— Дякую.

— Плямовивідник залиште біля піджака.

— Уже поклала.

Він подивився на неї секунду, трохи довше, ніж зазвичай, і пішов у кабінет.

У п’ятницю він знову прийшов о сьомій. Цього разу жодного пояснення не дав. Просто зайшов, зняв піджак, налив води.

Вона була у вітальні, витирала полиці. Він пройшов повз, кинув погляд на книжковий стелаж — проліт Д–З, як і раніше, стояв за кольором корінців — і мовчки сів у крісло з телефоном. Вона продовжила прибирання.

Намагалася не стукати по полицях.

— Коваленко, — сказав він раптом.

Вона обернулася.

— Завтра приїде мій партнер по бізнесу. О дванадцятій. Потрібен обід на двох.

Коротка пауза.

— Він не їсть рибу.

— Добре. Що віддає перевагу?

— Поняття не маю. Щось нормальне.

— Мені потрібна трохи конкретніша інструкція.

Він підвів погляд від телефона.

— Щось, — повторив він із натиском, — нормальне. Ви три тижні готуєте. Невже не можете самі вирішити?

Вона помовчала.

— Можу. Просто уточнюю, бо у вас зазвичай є думка з кожного приводу.

Щось на його обличчі здригнулося. Не усмішка — до усмішки було далеко, але щось близьке до того, що буває перед нею.

— Готуйте, що вважаєте за потрібне, — сказав він і знову втупився в телефон.

Наступного дня партнер приїхав о 12-й: кремезний чоловік років 50, гучний, із рукостисканням, від якого, мабуть, боліла рука. Звали його Олег Васильович.

Він побачив Олю в передпокої й одразу спитав:

— Це хто? Нова?

— Помічниця по господарству, — сказав Олександр.

— Довго вже тримається?

Олег Васильович зареготав, явно знаючи якусь передісторію.

— Майже місяць, — сказав Олександр.

— Рекорд, — сказав гість і підморгнув Олі без жодного злого умислу. Просто так.

Вона зробила обід: телятину з овочами й легкий суп. Накрила в їдальні, пішла на кухню. Чоловіки говорили про якийсь проєкт, про кошторис, про строки.

Крізь стіну чулися їхні голоси — передусім гучний і впевнений голос Олега Васильовича. Олександр відповідав коротше, чітко. Коли вона прибирала після обіду, гість зупинився у дверях кухні й сказав:

— Слухайте, телятина була чудова. Він вам хоч каже про це?

— Іноді каже: «Нормально», — сказала Оля.

Олег Васильович засміявся, по-справжньому, від душі.

— Це в нього «пречудово». Ви не знали?

Вона не знала. Увечері, прибираючи їдальню, вона думала про це. «Нормально» — це «пречудово».

Треба ж. Вона поправила скатертину й упіймала себе на тому, що ледь усміхається…