Настя не повірила в захмарну зарплату й вирішила перевірити оголошення особисто, не підозрюючи, що головна умова ховається за словами про сина господині

П’ятий тиждень почався з дзвінка з клініки. Оля взяла слухавку на початку десятої ранку. Олександр уже поїхав. Вона домивала посуд після сніданку.

Телефонувала адміністраторка — жінка зі стомленим голосом, яка говорила без інтонацій, просто перелічувала факти. Наступний курс лікування почнеться за два тижні. Треба внести передоплату до п’ятниці.

Сума — ось така. Оля записала цифру на аркуші. Подивилася на неї.

Гроші в неї були. Перша зарплата тут виявилася більшою за заробіток на всіх попередніх підробітках, разом узятих, і вона встигла частину відкласти. Але сума все одно була на межі.

— Добре, — сказала вона адміністраторці. — У п’ятницю перекажу.

Поклала слухавку. Постояла біля мийки, дивлячись у вікно на сад із його ідеальними кущами. Потім склала аркуш, прибрала в кишеню фартуха й пішла робити те, що було заплановано.

Генеральне прибирання в кабінеті.

Олександр дозволив прибирати там щочетверга строго з дев’ятої до одинадцятої й просив не чіпати папери на робочому столі. Кабінет вона бачила раніше побіжно: довга кімната з великим столом, два монітори, стелаж із папками, розставленими вертикально й підписаними. На підвіконні — маленькі, сантиметрів по двадцять, моделі дерев, явно зроблені вручну.

Дуб, сосна, щось листяне, що вона не відразу впізнала. Гарні, якщо чесно. Вона пилососила обережно, обходила стіл по широкій дузі.

Полиці протирала повільно: папки виймала, протирала полицю, ставила назад точно в тому ж порядку. Дійшла до підвіконня. Взяла першу модель.

Дуб. Двома руками, дуже обережно. Поставила назад. Видихнула.

Не впустила.

Об одинадцятій вона вийшла з кабінету, щільно причинила двері й сказала собі, що день починається нормально. О четвертій годині дня приїхала Лариса Петрівна.

Оля не чекала її, жодного попередження не було. Просто дзвінок у домофон, а на екрані — та сама пряма спина й бездоганна укладка. Оля відчинила ворота, вийшла зустрічати.

— Не телефонувала заздалегідь навмисне, — сказала Лариса Петрівна замість привітання. — Хотіла подивитися, як усе виглядає насправді, а не як буває перед перевіркою.

— Будь ласка, — сказала Оля й відступила вбік.

Жінка пройшла будинком методично, не швидко, але й не затримуючись ніде надовго. Вітальня, кухня, коридор. Заглянула в їдальню, провела пальцем по краю столу.

Оля помітила цей жест і подумки подякувала собі за те, що натирала стіл сьогодні вранці. Потім Лариса Петрівна зупинилася біля книжкового стелажа, подивилася на проліт Д–З. На книжки, що стояли за кольором корінців.

Мовчання.

— Це ви? — спитала вона.

— Так.

— Він знає?

— Знає. Не велів повертати.

Лариса Петрівна повернулася до Олі. Дивилася на неї кілька секунд вивчально, без ворожості.

— Сідайте, — сказала вона й першою пройшла на кухню.

Оля поставила чайник. Сіла навпроти. Лариса Петрівна зняла піджак, повісила на спинку стільця. Жест несподівано простий для такої жінки.

— Як вам тут? — спитала вона.

— Даю собі раду.

— Це я бачу. Я питаю: як вам?

Оля подумала секунду.

— Складно. Він вимогливий. Але передбачуваний, а це легше, ніж здається спочатку. Коли розумієш логіку, стає простіше.

— Ви зрозуміли його логіку?

— Частково.

Лариса Петрівна кивнула, ніби це була правильна відповідь.

— Він не завжди був таким, — сказала вона неголосно. — Це не виправдання. Просто факт.

Оля промовчала. Не її справа розпитувати.

— Три роки тому в нього був партнер по бізнесу. Близька людина, вони разом будували холдинг із нуля. Той партнер продав свою частку конкурентам, поки Олександр був у лікарні після аварії. Нічого катастрофічного: перелом, три тижні в лікарні, але цього виявилося досить, щоб не встежити. Олександр викупив частку назад. Це обійшлося йому дуже дорого — і не лише в грошовому сенсі.

Чайник клацнув. Оля встала, налила окріп. Поставила чашку перед Ларисою Петрівною.

— Відтоді він нікому не довіряє, — провадила та. — Усе має бути на своєму місці. Під контролем. Люди теж.

— Тому 7 людей за 3 місяці, — сказала Оля.

— Тому він перевіряє. Шукає, хто не витримає.

Вона взяла чашку.

— Ви поки тримаєтеся.

— Стараюся.

— Я бачу.

Лариса Петрівна відпила чаю й подивилася на Олю поверх чашки.

— Ви не боїтеся його.

— Боюся, — чесно сказала Оля. — Просто не показую.

— Цю різницю він відчуває.

Вони помовчали. За вікном у саду щось клацнуло. Напевно, система поливу.

Автоматична, звісно. Усе тут було автоматичне й вивірене.

— У вас мати в клініці, — сказала Лариса Петрівна.

Не запитання — твердження. Оля трохи напружилася.

— Так. Я вказувала в анкеті.

— Я пам’ятаю. Як вона тримається?

— Наступний курс за два тижні.

— Якщо потрібна допомога з оплатою, скажіть.

— Не потрібна, — сказала Оля швидше, ніж збиралася. — Дякую. Я впораюся сама.

Лариса Петрівна подивилася на неї довго, уважно й не стала сперечатися. Просто кивнула.

Від’їжджаючи, вона вдягла піджак у передпокої. Біля дверей зупинилася й, не обертаючись, сказала:

— Він повертається раніше. Ви помітили?

— Помітила, — сказала Оля.

— Добре.

Більше нічого. Вона вийшла, ворота зачинилися. Оля стояла в передпокої й дивилася на зачинені двері.

У голові крутилося це «добре» — не в тому сенсі, в якому його кажуть, коли все гаразд. У якомусь іншому. Наче все йшло за якимось планом…