Не робіть цього, якщо ваші діти вам не телефонують

Тепер сенс знаходиться в маленьких речах, і від цього він не стає меншим. У книжці, яку хочеться обговорити.

У стежці парку, де ми з Мариною зупиняємося біля ставка. У голосі Софійки, коли вона радіє, що запам’ятала складні дати. У спокійній розмові з Лідією, де немає образи. У приїзді Андрія, який лагодить кран і лишається на чай не тому, що мусить, а тому, що йому самому приємно посидіти поруч.

Я не перестала любити дітей і не стала байдужою. Просто перестала просити їх бути єдиним доказом того, що моє життя ще має вагу. Любов не повинна нагадувати чергування. Що менше я вимагала, то легше їм стало приходити до мене по-справжньому.

Телефон інколи лежить мовчки цілий день. Інколи дзвонить несподівано, коли я читаю або збираюся до бібліотеки.

Я беру слухавку спокійно. Якщо це Андрій або Лідія — радію. Якщо ні — продовжую свій день. У мене є ранок, герань на вікні, чашка чаю, розпочата книжка, четвер попереду й суботня прогулянка. Мені вісімдесят п’ять, я живу сама, але більше не вважаю себе покинутою. Я просто живу — і в цьому виявилося більше сили, ніж у будь-якому очікуванні.