Неочікуваний фінал однієї рятувальної операції в Лісі

— Не знаю. Я чув голоси. Троє, може, четверо.

І собака. Один. Чоловік у білому халаті спробував підвестися.

Не зміг. Ноги не тримали. Максим побачив.

Права холоша бура, задубіла від крові. Поранений. Давно.

Може, тиждень тому. Рану не оброблено, не перев’язано. Гангрена.

Питання днів. Може, годин. — Хто це? — спитав Максим у Каті.

— Григорій Ілліч. Лікар-вірусолог. Ми працювали разом.

Він пішов раніше за мене. На три дні раніше. Чекав тут.

Григорій Ілліч дивився на Максима запаленими очима. У них не було страху. Була втома.

Та абсолютна, кінцева втома людини, яка дійшла до межі й знає це. — Документи, — сказав Максим. — Беремо й ідемо.

— Куди? — спитав Григорій Ілліч. — Попереду вони, позаду вони. Ми в мишоловці.

Максим озирнув приміщення. Бетонні стіни. Стеля низька, метри два з половиною.

Один вхід із тунелю, яким вони прийшли. Один вихід, тунель далі, на північний схід, до долини річки. Звідки йшли ті, інші.

Стелажі, столи, папки. Іржаві бочки в кутку, три штуки, з маркуванням. Максим підійшов, принюхався.

Керосин. Старий, загуслий, але керосин. І ще дещо.

Біля стіни, за стелажем, металевий ящик, зелений, армійський. Максим відкинув кришку. Усередині три димові шашки, сигнальна ракетниця, упаковка патронів до неї і ніж.

Звичайний армійський ніж у шкіряних піхвах, комплект аварійного спорядження, стандартний. Вочевидь, лишився від тих, хто будував цей підземний схрон. Максим узяв ніж, заткнув за пояс, ракетницю в руку, перевірив.

Заряджена. Одна ракета. Одна.

— Григорію Іллічу, — сказав він, — іти можете? — Ні. Нога мертва.

Не відчуваю нижче коліна. Максим глянув на Катю. Вона стояла біля столу й швидко, гарячково перебирала папки.

Відкладала потрібні, пхала за пазуху, під халат, притискаючи до тіла. — Бери тільки найважливіше, у тебе хвилина. — Мені треба три.

— У тебе хвилина. Вона працювала мовчки. Руки миготіли.

Папка. Ще одна. Ще.

Аркуші, запхані в халат, стовбурчилися на грудях і на животі. Вона стала вдвічі товща. Максим повернувся до Григорія Ілліча.

— Ви не підете з нами? Це не було запитанням. Григорій Ілліч кивнув.

— Я знаю. — Ви їх затримаєте? Старий лікар подивився на бочки з керосином.

Потім на арматуру у своїй руці, потім на Максима. — Затримаю. Катя обернулася.

Почула. Обличчя біле, очі величезні. — Ні, Григорію Іллічу, ні.

Ми вас витягнемо. Я вас не залишу тут. — Катю.

Голос старого став м’яким, теплим, батьківським. — Ти винесеш документи. Ти розкажеш.

Це важливіше. Це важливіше за мене. — Ні.

— Так. І ти це знаєш. Вона знала.

Максим бачив. Вона знала. Сльози текли по її обличчю, прокладаючи світлі доріжки в бруді.

Але вона знала. Григорій Ілліч простягнув руку. Катя схопила її, стиснула.

Він накрив її долоню другою рукою. — Я пишаюся тобою. Іди.

Звук. Далекий. Із північно-східного тунелю.

Голоси. Промінь ліхтаря, слабкий, стрибучий по стінах. Вони були близько.

Максим схопив Катю за плече, розвернув до виходу, до того тунелю, яким вони прийшли. Назад. У темряву.

До боліт. До дикого лісу. До собак.

Але собаки — це шанс. Кулі в тунелі — ні. Біжимо.

Катя рвонулася назад, до Григорія Ілліча. Максим перехопив її обома руками. Вона билася, як спійманий птах.

— Пусти! Пусти мене! Він зробив вибір.

— Не відбирай у нього цього! Григорій Ілліч уже не дивився на них. Він повернувся до бочок.

Арматурою підчепив кришку першої. Важкий, маслянистий запах керосину хлинув у повітря. Перекинув бочку.

Керосин потік по бетонній підлозі, повільно, густо, розтікаючись до стелажів, до папок, до столів. Максим потяг Катю в тунель. Вона перестала пручатися.

Обм’якла. Пішла сама. Швидко…