Несподіваний фінал одного спільного походу до торгового центру

— Антон зняв гроші на ремонт машини, — рівним, позбавленим емоцій голосом промовила Віра. — Сто двадцять тисяч. Залишив на рахунку жалюгідну десятку, щоб я не одразу схаменулася на касі в супермаркеті.

— От гад! — з почуттям видихнула Рита. — Він віддав їх матусі на шубу. Але ж ста двадцяти тисяч на норку не вистачить. Нормальна норка коштує понад двісті.

Віра заблокувала телефон і поклала його на стіл.

Картинка склалася миттєво. Елементи пазла стали на свої місця сухим механічним клацанням логіки. Антон віддав матері всі їхні спільні заощадження. Це був перший внесок, щоб Галина Валеріївна взагалі пішла до магазину. Але грошей на елітне хутро не вистачало. Саме тому й знадобилася Віра.

План був простий, як двері. Притягти невістку в дорогий бутик, вибрати шубу, дійти до каси, викласти на прилавок сотню тисяч готівкою, а на решту суми розвести Віру.

Вона не стала дзвонити чоловікові, не стала влаштовувати істерику. З’ясовувати стосунки з людиною, яка краде у власному домі, було нижче її гідності.

— Що робитимеш? — Рита з тривогою дивилася на подругу. — Заблокуй картку про всяк випадок. Не їдь із нею, скажи, що захворіла.

Віра поправила комір сорочки.

— Ні, Риточко, — Віра ледь усміхнулася кутиками губ. — Я відвезу Галину Валеріївну до магазину. Жінка її статусу не може лишитися без норки в такий важливий день. Ми поїдемо по шубу.

Решта дня в майстерні минула в робочому ритмі. Віра відпускала клієнтів, розраховувала розміри паспарту, заміряла багети. Зовні вона була абсолютним взірцем спокою. Усередині ж у ній працював потужний аналітичний процес, що прораховував усі можливі шляхи відступу свекрухи й перекривав їх один за одним.

О третій годині дня Віра зупинила свій кросовер біля під’їзду Галини Валеріївни. Свекруха вже стояла на ґанку, переминаючись із ноги на ногу. Виглядала вона так, ніби зібралася на прийом до посла. Важкий макіяж, намисто зі штучних перлів розміром із перепелині яйця й густий шлейф парфумів, від запаху яких у Віри миттю засвербів ніс.

Галина Валеріївна насилу втиснулася на пасажирське сидіння, сапаючи, мов паротяг на крутому підйомі.

— Могла б під’їхати ближче до сходів, — невдоволено буркнула вона, пристібаючись. — У мене стегно ниє. І чого в тебе так холодно?