Несподіваний візит до бабусі обернувся для Дарії дивним проханням, сенс якого вона зрозуміла надто пізно

Він став нервовим. Розмовляв телефоном в іншій кімнаті, прикривши двері, і, якщо Оксана заходила, обривав фразу на півслові й казав: «Це з роботи, нічого цікавого».

Став виїжджати вечорами на зустріч із замовниками, на об’єкт, до підрядника — там аврал. Повертався пізно, від нього пахло сигаретами, хоча він нібито кинув курити два роки тому. Оксана питала, як минув день, а він відповідав односкладово: «Нормально, втомився, не хочу говорити».

Гроші — тема, яку Богдан раніше оминав із недбалою легкістю, — раптом стали болючими. Він перестав водити Оксану до ресторанів. Продукти купував по акціях, чого раніше не робив ніколи. Оксана пам’ятала, як він колись усміхався над людьми, які вирізають купони з газет.

Тепер він сам стояв у магазині з телефоном, порівнюючи ціни на куряче філе. Одного вечора, коли Оксана сиділа на кухні з ноутбуком, перевіряючи робочу пошту, Богдан сів навпроти й сказав тоном, яким просять про послугу:

— Оксано, ти можеш цього місяця оплатити комуналку? У мене на роботі затримка по проєкту, бухгалтерія гальмує з розрахунками. За пару тижнів усе вирівняється.

Оксана подивилася на нього. Він не зустрівся з нею поглядом, дивився в стіл, колупав нігтем тріщину в стільниці.

— Звісно, без проблем, — сказала вона.

І оплатила. І наступного місяця теж. І ще через місяць.

Богдан щоразу обіцяв, що ось-ось розбереться, що проєкт на фінальній стадії, що гроші надійдуть із дня на день. Оксана сприймала це спокійно. «Труднощі бувають у всіх», — думала вона.

Головне — сім’я. Головне — разом. Знахідка трапилася в жовтні, звичайного буднього вечора.

Оксана розбирала речі перед пранням — звична справа, майже механічна: кишені перевірити, блискавки розстебнути, розсортувати за кольором. У кишені зимової куртки Богдана вона знайшла складений учетверо папірець. Розгорнула машинально, очікуючи побачити чек із магазину або талон на паркування.

Це була квитанція з мікрофінансової організації. Назва контори — якась абревіатура з приставкою «Експрес» — нічого Оксані не говорила. Але сума говорила все: 400 тисяч.

Дата видачі — три місяці тому. Відсоткову ставку Оксана перечитала двічі, думаючи, що помилилася: 365% річних. Вона стояла у ванній із цим папірцем у руці й відчувала, як підлога під ногами стає м’якою, ненадійною, як весняна крига.

Богдан прийшов за годину. Оксана поклала квитанцію на кухонний стіл і чекала.

— Це що? — запитала вона, коли він сів вечеряти.

Він подивився на папірець, і Оксана побачила, як по його обличчю пробігла тінь — швидка, як хмара в вітряний день. Секунда — і він уже усміхався.

— А, це? Старий папірець.

— Я брав позику пів року тому, уже давно закрив. Забув викинути.

— Тут дата три місяці тому.

— Ну, значить, три місяці. Яка різниця? Я її закрив, Оксано. Усе гаразд.

Він сказав це легко, майже весело, і потягнувся до хліба.

Оксана хотіла повірити, так хотіла, що майже повірила. Майже. Але десь усередині, у тому місці, де живе не розум, а чуття, щось зсунулося.

Ніби тонка тріщина пішла по склу, ще тримається, ще прозора, але вже видно, що цілим воно більше не буде. Вона не стала сперечатися. Прибрала квитанцію до кишені халата, помила посуд, лягла спати…👉Продовження, натисніть на кнопку «Вперед» під рекламою👇👇👇