Несподіваний візит до бабусі обернувся для Дарії дивним проханням, сенс якого вона зрозуміла надто пізно

А наступного дня на роботі, в обідню перерву, коли колеги пішли до кафе на розі, Оксана залишилася за своїм столом і відкрила ноутбук. Вона почала з малого. Набрала в пошуковику назву мікрофінансової організації з квитанції.

Контора існувала: зареєстрована два роки тому, юридична адреса — у промзоні, засновник — фізична особа з незнайомим прізвищем. Відгуки в інтернеті були очікуваними: «Не беріть тут ні за яких обставин», «Відсотки космічні», «Колектори починають дзвонити вже за тиждень після прострочення».

Оксана читала ці відгуки й упізнавала в них голоси тих жінок, які приходили до неї на роботу з папками документів і червоними очима. Потім вона згадала візитівку. Богдан колись, ще в перший рік шлюбу, залишив на полиці в передпокої свою робочу візитівку: білий картон, логотип будівельної компанії, посада — керівник проєктного відділу.

Оксана пам’ятала назву: «Щось із “буд” наприкінці». Вона знайшла візитівку в шухляді комода, ввела назву компанії на сайті перевірки юридичних осіб і натиснула пошук. Компанію було ліквідовано.

Півтора року тому. Статус — виключена з реєстру за рішенням реєстраційного органу. Оксана прокрутила сторінку вниз: ні активів, ні звітності за останні два роки.

Пустушка. Богдан півтора року їздив на роботу в компанію, якої не існувало. Пальці злегка тремтіли на клавіатурі.

Оксана закрила вкладку, відкинулася на спинку стільця й кілька хвилин просто сиділа, дивлячись у вікно. За вікном ішов дощ, по шибці повзли краплі, і в кожній із них відбивався шматочок сірого жовтневого неба. Вона думала про те, що шість років жила з людиною, якої, виявляється, не знала.

Але звичка юриста, та сама професійна дисципліна, яку Богдан зневажливо називав «твоєю конторкою за копійки», спрацювала як рятівне коло. Оксана не стала плакати. Не стала дзвонити подрузі.

Не стала їхати додому й жбурляти речі. Вона дістала блокнот, ручку й почала складати список того, що треба перевірити. Насамперед кредитна історія.

Оксана знала: кожна людина може запросити власну кредитну історію, але для перевірки чужої потрібні законні підстави. Вона не збиралася шукати відомості, не пов’язані із сім’єю, і вирішила з’ясувати лише те, які боргові зобов’язання Богдана могли зачепити їхнє спільне майно й спільне житло.

Її цікавили можливі спільні зобов’язання, здатні вплинути на квартиру й сімейні фінанси. Колега із сусіднього кабінету, Лариса, займалася такими запитами. Оксана попросила її допомогти перевірити відомості, що стосуються спільного майна, не вдаючись у подробиці. За три дні вона отримала результат.

І коли відкрила файл на екрані робочого комп’ютера, у неї пересохло в роті. П’ять позик. П’ять.

У різних мікрофінансових організаціях. Загальна сума — близько двох мільйонів. Дві з них були прострочені: одна — на чотири місяці, друга — на два.

За простроченими вже нараховувалися штрафи й пеня, сума боргу зростала щодня, як тісто на дріжджах. Але найстрашніше було не це. Одна з позик на шістсот тисяч була оформлена із зазначенням їхньої спільної адреси.

У графі «забезпечення» значилося: «Спільно нажите майно — квартира за адресою…» Далі стояла їхня адреса. Їхня однокімнатна квартира, яку вони купили в іпотеку на третьому році шлюбу й яку Оксана вважала єдиною надійною річчю у своєму житті.

Оксана зробила скриншоти. Кожну сторінку, кожен рядок. Роздрукувала виписки на робочому принтері, склала в пластикову папку й сховала в нижню шухляду свого робочого столу, під стос старих справ.

Потім вийшла на сходи, де ніхто не курив, бо всі давно кинули, і простояла там десять хвилин, дивлячись у стіну. Руки тремтіли. Але голова працювала ясно — ясніше, ніж будь-коли.

Вона повернулася за стіл, допила захололий чай і почала думати. Не емоціями, фактами. Богдан брехав про роботу.

Богдан набрав боргів. Богдан поставив під удар їхнє житло. І водночас Богдан регулярно їздив до бабусі й умовляв її переписати квартиру в центрі.

Картина складалася повільно, неохоче, як пазл, який не хочеться збирати, бо знаєш, що побачиш на фінальній картинці. Оксана стала уважнішою. Вона більше не відводила погляду, коли Богдан розмовляв телефоном в іншій кімнаті.

Стала помічати, як він швидко змахував повідомлення з екрана, коли вона підходила. Імена в його телефоні були незнайомі, дивні: Лисий, Віталік-діло, Руслан-авто. Однієї ночі, коли Богдан заснув, Оксана взяла його телефон із тумбочки.

Код вона знала: він при ній набирав його тисячу разів, не приховуючи. Відкрила листування з Лисим і прочитала: «Бабка вперлася, не підписує. Треба натиснути серйозніше».

Відповідь: «Є варіант із психіатром. Обговоримо». Оксана поклала телефон назад…👉Продовження, натисніть на кнопку «Вперед» під рекламою👇👇👇