Невдячний СИН здав дім із згасаючою матір’ю

П’ять років промайнули, мов один довгий, насичений видих. 2015 рік обвалився на місто важким, вологим літом. Плавився асфальт, розпечене повітря тремтіло над капотами автомобілів, що застрягли в заторах, а в просторому кабінеті Анатолія Петровича на двадцять п’ятому поверсі скляного бізнес-центру панував штучний, пронизливий до кісток холод.

Богдан сидів на краєчку масивного шкіряного крісла. Гладенька оббивка неприємно холодила спину крізь тонку тканину дорогої імпортної сорочки. У роті пересохло, на язиці — гіркуватий металевий присмак паніки.

Тесть стояв біля панорамного вікна, заклавши руки за спину. Запах міцного сигарного тютюну й важких парфумів заповнював простір, не лишаючи Богданові місця для вдиху. «Ти розумієш, що ці цифри — не просто помилка?»

Анатолій Петрович повільно обернувся. Його голос звучав тихо, але від цієї оманливої м’якості по потилиці Богдана поповзли мурашки. Тесть недбало кинув на поліровану стільницю пухку картонну теку.

Папери з шелестом роз’їхалися віялом. «Ти провалив три ключові контракти за один квартал. Люди тікають із твого відділу, як із тонучого порома».

Богдан судомно ковтнув. Пальці вп’ялися в дерев’яні підлокітники крісла так, що шкіра на суглобах натяглася. «Анатолію Петровичу, на цьому етапі ринок нестабільний. Я впроваджую нову стратегію». — «Досить сипати завченими фразами». Кулак тестя глухо гупнув по столу.

«Ти порожній, Богдане. Я п’ять років намагався виліпити з тебе керівника. Відправляв на стажування, заплющував очі на твою відверту бездарність. Думав, заради Людмили ти хоч трохи постараєшся відростити хребет. Але ти вмієш тільки пускати пилюку в очі». — «А як же Люда?» Голос Богдана зрадливо зірвався на тонкий фальцет.

«Ми ж сім’я. Ви не можете просто викинути мене на вулицю». Анатолій Петрович усміхнувся.

У цій кривій усмішці було стільки бридливого презирства, що Богдан фізично відчув себе тим самим хлопчиськом із рідного села, який доношував чужі чоботи. «Сім’я тримається на повазі, а моя дочка тебе зневажає. Пиши заяву за власним бажанням. Інакше звільню за статтею за недбалість, і тебе навіть двірником у пристойну фірму не візьмуть». За годину Богдан стояв перед дверима своєї елітної квартири. Ключ брязнув у замку.

У просторому передпокої пахло терпкими парфумами Людмили й свіжою типографською фарбою глянцевих журналів. Дружина сиділа у вітальні на білому дивані, підпилюючи нігті скляною пилочкою. Тонкий шовковий халат струменів по її фігурі.

Вона навіть не підвела на нього очей, почувши важкі кроки. «Людо, твій батько з’їхав з глузду». Богдан нервово зірвав краватку, кинувши її на спинку стільця.

Тканина зісковзнула й безшумно впала на паркет. «Він змусив мене написати заяву. Ти маєш із ним поговорити. Поясни йому». — «Що пояснити?» Людмила здула невидиму порошинку з нігтя. Звук її голосу був рівний, позбавлений найменшого співчуття.

«Що мій чоловік — нікчема, яка не здатна втримати готове крісло? Тато має рацію. Ти тягнеш нас на дно». Богдан завмер.

Повітря в кімнаті раптом стало в’язким, ніби його накачали невидимою смолою. Відлуння. Те саме відлуння зради, яке він сам колись обрушив на стару матір, тепер ударило в нього вдесятеро сильніше.

Він відрізав від себе Галину Степанівну заради цієї жінки, заради цього білого дивана й шовкового халата. А тепер його самого списували в утиль за непотрібністю. «У мене немає заощаджень, Людо. Усе йшло на твої поїздки, на твої шуби», — вирвалося в нього розпачливо. «Це твої проблеми». Вона граційно підвелася, поправивши пояс халата.

«Квартира куплена до шлюбу, машина оформлена на фірму батька. Даю тобі два дні, щоб зібрати речі». Вона пішла до спальні, клацнувши замком…