Невдячний СИН здав дім із згасаючою матір’ю

Богдан залишився стояти посеред вітальні, розчавлений, знищений власною жадібністю. У голові гарячково металися думки. Грошей на рахунках ледь вистачить на кілька місяців оренди дешевої однокімнатної квартири на околиці.

Як він міг опинитися в такому становищі? І тут його ніби прошило електричним розрядом. Село. Материн дім.

Величезний шмат родючої землі. Тридцять соток. Поруч із річкою й сосновим бором.

За ці п’ять років ціни на заміську нерухомість злетіли до небес. Дачники й бізнесмени скуповували там будь-які халупи під знесення. «Стара, певно, давно в богадільні», — гарячково міркував він, ходячи кімнатою.

Підбори туфель глухо били по паркету. «А ця зечка Оксана, найімовірніше, спилася або спалила дім по п’яні. Якщо ділянка порожня, я зможу збути її за пристойні гроші. Це мій єдиний шанс». Він вихопив телефон і тремтячими пальцями набрав номер знайомого оцінювача нерухомості. «Алло, Руслане? Так, це Богдан. Слухай, є термінова справа. Ділянка в селі. Велика. Дім, найімовірніше, під знесення. Поїхали завтра зранку. Подивишся своїм набитим оком. Відсоток від угоди гарантую щедрий».

Тим часом у селі спекотне літо відчувалося зовсім інакше.

Від повноводої річки тягло вологою прохолодою, густі крони старих лип давали рятівну тінь, а повітря було наповнене гудінням бджіл і ароматом свіжоскошеної лугової трави. Село змінилося. Там, де раніше стояв почорнілий остов згорілого дерев’яного прилавка, тепер височіла добротна будівля з червоної цегли.

Велика, вирізьблена зі світлого дуба вивіска сповіщала: «Гостинний двір у Галини та Оксани». За п’ять років наполегливої праці дві жінки, підтримані всім селом, здійснили неможливе.

До цегляної пекарні Микола з чоловіками прибудували простору світлу веранду для гостей. А на місці старих картопляних грядок виросли три затишні гостьові будиночки з оциліндрованої колоди. Міські жителі записувалися за місяць, щоб провести вихідні в цій тиші, поїсти справжніх печених пирогів і поспати на лляних простирадлах.

У просторій кухні, викладеній світлою кахлею, кипіла робота. Оксана вправно орудувала широкою дерев’яною лопатою, виймаючи з великої подової печі рум’яні хлібини. Від неї більше не віяло загнаним звіром.

Обличчя округлилося, набуло здорової золотавої засмаги. В очах з’явилося спокійне, тепле світло. Мішкуваті куртки змінилися охайними бавовняними сукнями.

Галина Степанівна сиділа за широким столом, перебираючи свіжу лісову малину на варення. Старенька роздавала короткі вказівки двом молодим дівчатам-помічницям із сусіднього села, яких вони найняли минулого літа. Сік ягід забарвив її сухі пальці в бордовий колір.

«Ти, Софійко, цукру не шкодуй, але й не переборщи», — наставляла Галина, сиплячи ягоди в мідний таз. «Малина свою кислинку віддати повинна». Вхідні двері широко розчахнулися.

На порозі з’явився Микола. Мостобудівник ще більше роздався в плечах, густа борода була акуратно підстрижена. У руках він дбайливо, мов кришталеву вазу, тримав щільну картонну коробку.

«Приймай, наречена», — басовито прогув він, ставлячи коробку на вільний край столу. З-під картону долинув тонкий аромат нових тканин. «Із самого обласного центру привезли, як замовляли».

Оксана відклала лопату, витерла руки об білосніжний фартух. На її безіменному пальці тьмяно блиснула золота обручка. Весілля призначили на найближчу суботу.

Село гуло в передчутті грандіозного свята. Гуляти збиралися всім миром, накриваючи столи просто на лузі за пекарнею. Вона обережно прочинила кришку.

Усередині лежала проста струмлива сукня кольору топленого молока. Жодних пишних спідниць чи стразів, тільки благородний льон і тонке ручне мереживо по подолу. «Яка ж краса!» — охнула Галина Степанівна, сплеснувши руками.

«Прямо як у княгині якоїсь». Микола підійшов до Оксани, звичним власницьким жестом поклав важкі руки їй на плечі. Його груба щока торкнулася її скроні.

«Найгарніша будеш!» — тихо, тільки для неї, промовив він. Оксана заплющила очі, вбираючи це відчуття захищеності. І їй здавалося, що весь той біль, усі тюремні роки, зрада колишнього чоловіка Руслана — усе це було платою за те, щоб опинитися тут, у цій кухні, у цих міцних руках…