Ніхто не вірив Ірині, але вона намагалася зупинити похорон учительки, почувши умовний стукіт із труни

Медсестра біля дверей ахнула й побігла кликати Гончара. Віктор сів біля ліжка, сховавши обличчя в долонях. Ірина схилилася до самого вуха Світлани Петрівни й прошепотіла українською:

— Я тут. Я почула. Я завжди почую. Тримайтеся.

За хвилину прийшов Гончар. Послухав хвору, оглянув зіниці, перевірив рефлекси. Після довгого погляду на монітор заговорив майже сердито — так лікарі говорять, боячись наврочити:

— Вона відповідає осмислено. Добре. Дуже добре. А тепер попрошу всіх вийти.

У коридорі Віктор притримав Ірину за руку.

— Оксана вранці дзвонила. Микола нібито домовився з приватною клінікою в іншому місті. Хвалила: найкращі реаніматологи, обладнання, окрема палата. Завтра готові перевезти маму своєю машиною, задля її ж блага. А районна лікарня в нас, каже, кам’яний вік.

— Ти погодився?

— Відповів, що подумаю.

Ірина довго дивилася на нього.

— Розумієш, чим може скінчитися це переведення?

— Тепер розумію.

Віктор вийняв із кишені материн телефон.

— У машині Оксани знайшов. Справний. Тут твої дзвінки, понад двадцять, і повідомлення.

Ірина взяла апарат, побачила на екрані «Ірочка». Уперше за ці дні, уперше за багато років у неї затремтіли губи. Вона повернулася до вікна.

— У дитинстві вона мене так звала, — глухо промовила Ірина. — Ірочка. Крім неї — ніхто.

Віктор зачекав.

— Мама лишиться тут. Завтра її не повезу й потім теж. Зараз скажу Гончару: я, її син, забороняю переведення без моєї особистої письмової згоди. І Оксану більше не можна лишати з нею наодинці.

— Вона спитає, з чого це.

— Нехай. — Віктор помовчав. — Хай спитає. Хочу почути, що вона мені відповість.

О шостій вечора Оксана приїхала до лікарні — свіжа, у світлому кашеміровому пальті, з апельсинами в пакеті й термосом. Поліцейський впустив її в коридор реанімації, але перед скляними дверима їй заступила шлях медсестра.

— Розпорядження завідувача і письмова заява сина: поки що відвідувати пацієнтку можна тільки при ньому або при лікареві.

Оксана повернулася до чоловіка. Він сидів біля стіни.

— Що це означає?

— Заяву написав я.

— Нічого не розумію.

— Мені теж багато чого незрозуміло, Оксано. Ходімо поговоримо.

Вони вийшли на сходовий майданчик. Пахло сирою штукатуркою, біля вікна стояла консервна бляшанка з недопалками. Оксана поставила апельсини на підвіконня.

— Я дві доби від твоєї матері не відходила, поки ти з циганкою бігав по поліціях! Не спала, за руку її тримала. А тепер мені до неї не можна? Через що? Ця жінка щось тобі наплела?

— Як мамин телефон опинився в тебе в бардачку?

Обличчя Оксани лишалося тим самим, тільки здригнулися вії.

— Забрала з ремонту, а повернути забула. Дисплей лагодили, я ж розповідала.

— Він справний, там усе працює. І двадцять пропущених від Ірини. Мама не знала про них. Ти місяць тому забрала телефон, щоб дзвінки до неї не доходили.

— Вікторе, послухай, — вона підійшла ближче, поклала долоню йому на груди. — Я мовчала, щоб тебе не засмучувати. Мама останнім часом сама не своя була: день із ніччю плутала, людям о третій ночі дзвонила, дивне говорила. А циганка телефонувала без кінця, приходила зі своїми травами. Вип’є мама тих трав — зовсім зле. Телефон я прибрала задля її захисту. Може, дарма. Може, треба було тобі розповісти. Але ж хотіла допомогти.

— А з сережками що?

— З якими?

— З гранатами. Ірині ти сказала, що після її приходу мамині сережки зникли. А потім сама надягла їх на матір у труні.

Оксана зняла долоню з його грудей. Відповіла не відразу:

— Вони потім знайшлися. За комод завалилися. Я збиралася вибачитися перед тією жінкою, та не встигла: мама померла.

— Мама жива.

Лише тепер її обличчя на мить змінилося, ніби його звело судомою. Віктор запам’ятав цей рух на все життя.

— Я знаю, — рівно сказала Оксана. — Маю на увазі, що вважала її померлою. Ми всі так вважали. Ти виснажений, Вікторе, два дні без сну. Їдь, прийми душ, відпочинь. Розмова зачекає до завтра. Завтра й маму перевеземо до клініки, там її поставлять на ноги. Усе налагодиться.

— Перевезення не буде.

— Вікторе…

— Ні в яку клініку. — Він повернувся до вікна. — Їдь додому, Оксано…